Роман про добру людину - Сторінка 15

Одягла якась потвора опромінені біофотонами душі шкарпетки або поклала опромінене пуделко в торбинку чи мазнула вуста опроміненою помадою — і біофотони вступають у дію. В повітрі, як в атомному реакторі, вмить викристалізовується добро, і тварюка, яка щойно спускала вам кров, ніби прокидається від смердючого чаду й на очах олюднюється.

— Якби ж то!

— О так, я це перевірив!

— Тоді весь світ змінився б!

— Він і має змінитися, бо людство від надмірної порожнечі, що тотожна зі злом, прямує до загибелі, і єдине, що його ще ладне порятувати, — це біофотони душі.

Та воно, може, й правда, тільки дивно воно якось виходить, зважує про себе Дмитрик, уважно дивлячись на Копиленка, який своєю чергою пильно дивиться на Дмитрика і, спостерігши, як погляд Дмитрика на коротку мить зробився далеким, із сумом вирішує: напевно Дмитрик, як і всі в таборі, не бере його цілком поважно, а коли хтось сумнівається в тому, що іншій людині здається не тільки очевидним, а й суттю всього буття, порозуміння неймовірно утруднюється, бо співрозмовники ніби з шаленою швидкістю роз'їжджаються один від одного в безвість, звідки навіть луна не доходить.

І від смутку, який негайно ж на інші рейки скеровує йому язик, змушуючи говорити вже й справді щось недоречне, яке його самого дивує, оскільки він намагається, хоч як це важко, перескочити віддаль, спричинену Дмитриковим поглядом, Копиленко раптом зауважує, що навколо нього за той час, як він відійшов, а тоді знову повернувся до життя, нічого не змінилося. Крізь вікно так само видно будяки, правда, вони трохи блищать, імовірно, їх щойно скропив дощ, на печі так само височіє баняк з дощовою водою й пуголовками, ще з минулого тижня призначеними для досліду, на полицях навалено гори слоїків, пуделок, паперових скриньок, напханих камінцями, корінням і клаптями матерії, та кілька немитих мисок, бо він кілька днів не рухався з помешкання, навіть не ходив по обіди (цьому сприяло ще й деякою мірою те, що в кутку він знайшов від Мартинців і Захарчуків цілу бляшанку американського сиру), аби не марнувати часу й не розпорошувати зосередження, воліючи якомога приспішити здійснення свого винаходу, що через його хвилеву слабодухість мало не коштувало йому життя, а тепер він скеровує всю енергію, все надхнення винахідника, щоб витлумачити Дмитрикові те, що він, імовірно, ледве чи здолає витлумачити, хоч Дмитрик і чує, як за раптом чомусь квапливим і дедалі менше розбірливим казанням Копиленка міститься щось справжнє, що й Дмитрика торкається, тільки воно покищо вислизає з-під виразнішого окреслення.

Дмитрик аж надимається, аби зусиллям волі намацати й схопити сутність Копиленкового говорення, і йому навіть здається, ніби він поволі до того наближається, починаючи вирізняти між словами Копиленка хвилястий запах стовченої кропиви з конюшиною, який він дуже добре знає і який промовляє до нього далеко глибше, ніж найкрасномовніше казання, однак саме в найзосередженішу хвилину, коли Дмитрик відчуває, як йому всередині з хрускотом розсуваються сліпучі стулки і зараз вдарить у серце несамовита правда, яка його спопелить і, вже зовсім іншого до невпізнання, народить удруге, — повертаються П'ятачиха з Іриною Ярчик, що з вигуком: "Який тут безлад! Зараз я всьому дам раду!" — заходжується встановлювати порядок, змахуючи всі пуделка й слоїки на купу.

— Пробі! Не чіпайте! Шановна пані, змилуйтеся! — репетує Копиленко, боронячи свої скарби. — Це не сміття, це майбутні каталізатори добра! Не додавайте мені зайвої роботи!

Але Ірина Ярчик спокійно вичищує захаращені полиці, ніби вона господарює в себе дома (зрештою, вона й дійсно не чує лементу Копиленка, звикши неухильно провадити своє й не звертати жодної уваги на оточення, а це завжди виходило тільки на користь усім тим, що спочатку нарікали. Як Іван Сушко кляв її на всі лади, коли вона йому, щойно після операції сліпої кишки, не давала напитися! — а тоді, очунявши, приходив вибачатися й дякувати, що вона не вволила його дурної волі, — бо її тоді, знаючи її сумління, попросив таборовий лікар Гаркуша почергувати, заки видужає шпитальна сестра, що прохворіла кілька тижнів; — вона вже давно спостерегла, як часто люди відпекуються й цураються власного добра, — мусить же існувати хтось, хто все впорядковує, аби людину не поглинув навколишній хаос, з яким Ірина Ярчик провоювала все життя?) — і вже хапається за баняк, щоб вихлюпнути за вікно застояну підозріло рухливу рідину, нюхнувши якої, вона затуляє ніс і маленькими, однак цупкими руками коротко відмахується від Копиленка, що пробує вирвати з її обіймів каструлю, волаючи, що там — недоопромінені біофотони, і коли їх розлити, вони обернуться гадюками, ропухами, якщо не чимось ще гіршим, відбігши свого призначення.

І справді, Дмитрикові на мить здається, що коли його П'ятачиха витягає за поли в коридор, скориставшися його секундним очмарінням чи то від появи Ірини Ярчик, чи від Копиленкових вигуків, він ще встигає побачити, як із розплесканого баняка, який Копиленко марно трудиться вирвати з лещат Ірини Ярчик, на підлозі ширяться й плигають ропухи і якісь довгі й дірчасті тварини, наче з молозива, вухаті пуголовки, руки, що існують самі собою, наче тварини (Дмитрик зовсім чітко встигає розгледіти, що кожна рука має черевце, очі й ноги), стебла, з яких ростуть котячі голови й кущики морської салати, що морщиться й чхає, проте Ірина Ярчик, схопивши віник, кинений серед кімнати, держалком якого Копиленко періщив нечисту силу, ані трохи не спантеличена (відтоді, як її синів просто перед хатою постріляли за самостійну Україну, а її, непритомну, лише притовкли чобітьми до ґанку, порахувавши, що вона й сама поспішила переставитися на той світ, де тільки й місце мазепинському кодлові, — сусіди витягли її і потайки виходили, хоч їй життя було вже ні до чого, бо загибель синів, — наймолодшому не сповнилося ще сімнадцяти! — наче випалила їй усю середину, — ніякі видовища її вже не вражали), загонить усі ці пуголовки, руки, голови й чмихальну салату в баняк, затріскує його покришкою й викидає через вікно під розпачливий стогін Копиленка, який гірко бідкається, що йому все попсували й доведеться від початку відновлювати дослід, на який він витратив стільки енергії й приготувань, і це в його далеко не юнацькому віці, коли кожен день може виявитися останній, і що тоді станеться з людством, як його винахід примножування добра залишиться нездійснений?

Дмитрик ще в коридорі зупиняється, зважуючи, чи не ліпше все таки звільнити Копиленка з-під надто ретельної опіки Ірини Ярчик, яка заради порядку й чистоти, що набули в неї майже релігійної цілескерованости, ще, бува, на друзки строщить Копиленкове устаткування з тією самою рішучістю, з якою вона колись серед табору змусила — прилюдно викупатися Степана Мицька, що його відтоді прозвали Митим, — і він настільки перейнявся цією дуже знаменною в його житті подією, аж власноручно в пашпорті за допомогою картопляної печатки й синьки Лисого Івана переробив старе прізвище на нове і так пізніше й емігрував до Америки, — заявивши, коли він сам того не вчинить (де ж це бачене, аби чоловік, якому не бракує ні рук, ні ніг, вештається останнім нехлюєм, аж гидко дивитися, коли Бог створив людину на свою подобу!), вона його власноручно, як немовля, викупає, хоч вона мала і ростом, і силою, а він здоровило; —а що П'ятачиха тягне Дмитрика далі, з Копиленкового ж закутка припинилися вигуки, — може, Копиленко покорився своїй долі, або якось переконав Ірину Ярчик не нищити слоїків, оскільки він нібито господар у своїй хаті, чи розповів їй докладніше про біофотони душі, що втихомирили її, Дмитрик, трохи повагавшися, виходить із барака, хоч йому й ниє всередині від настирливого усвідомлення, як те, що він тепер робить, обертається якось не туди, куди треба, і то виключно через корову, яка вплуталася в думки й заважає йому навіть відпекатися від П'ятачихи, бо він все ще ніби очікує, як зараз щось вирішальне станеться в його житті.

Проте в його житті нічого вирішального не стається. Всі великі події відбуваються поруч, і він лише глядач, якого ніщо не заторкує, навіть коли йому в обличчя й летить кілька жаб із Копиленкового баняка, що його дітвора відразу з веселими криками випорожнює і приєднує до своїх ропух, з якими вона у рівчачках, повідгороджуваних мокрим піском, бавиться в жаб'ячі перегони, тим часом, як самим баняком зацікавлюється Грицько Вертило, втішаючись, що йому само небо послало відповідну посудину до варення самогону на заміну агрегатові, який минулого тижня через його власний недогляд витрусила в нього таборова поліція, і з того часу він ходить як неприкаяний, аж люди перестали пізнавати його набуту в Одесі моряцьку ходу, про яку Грицько Вертило висловлювався, що вона в нього не від дальнього плавання, хоч він об'їздив усі моря й океани, а ще з дитячих років, коли він з дідом поїхав рибалити і їх застала буря, яка строщила човен і забрала діда до праотців-запорожців, а він уже, і сам не тямлячи як (видно, не судилося йому тоді ще вмерти), доплив до берега, але з того часу в його тіло наче вклали найбільшу, круглу, а заразом і розірвану хвилю, яка його розколисує, що особливо помітне після кількох добрих чарок, хоч він ніколи не п'яніє від горілки, бож його похитує в різні боки виключно від тієї чорноморської хвилі, а не від оковитої, для якої йому сам Господь Бог, пам'ятаючи козацький рід Вертила, а головне — знаючи, що вона Грицькові не шкідлива, а корисна, серед білого дня (хіба ж треба ліпшого доказу!) просто з неба скинув баняк на руки.

Оскільки ж Божій ласці притаманна широчінь, яку інколи важко збагнути простим смертним вже хоч би й тому, що людині бракує відповідної перспективи (вирісши на ледве два метри від землі, далеко не вглянеш), то воно й зрозуміло, чому за дарований небом баняк вхопилися, знайшовши місце, не лише руки Грицька Вертила, а й веселуна Аристида Киндзі, скрипаля, ґешефтяра-аматора й шевця з покликання в одній особі, який постачав своїм рідким замовникам дуже гарні, тільки незмінне замалі черевики, і хоч покривджені лаялися (бож як важко було заощаджувати з паю, аби купити за харчі порядної шкіри!), а подекуди, як Іван Ченчик, — правда, це траплялося рідко, — лупцювали Киндзю або правили назад гроші, наступного разу черевики якось самі собою виходили в нього ще менші й вужчі, мов диявольські кліщі, попри добру волю Киндзі, — усі ж і так знали: це в Киндзі, який найбільше терпить на тому, не зі злого наміру, а, ймовірно, від успадкованого ще від предків із сивої давнини забутого ідеалу краси, що змушує його тепер, коли люди ростуть більшими й ноги в усіх, як у поліського злодія, милуватися в особливо малих розмірах, бо навіть коли він найдокладніше брав мірку й намагався дотримуватися замовленого, під час роботи на нього сходило надхнення, як на праведників, що колись так малювали ікони, і коли він опам'ятовувався, черевики, яких не зганив би і найвправніший майстер (не дарма ж його за німців запрошували працювати модельєром у Стрию, але він не виявив охоти викраювати чоботиська, за що його й упакували за ґрати, де він так близько ходив біля смерти, аж перестав її боятися), завжди виявлялися замалі.

Звичайно, аби Киндзі не вдавалися такі хвацькі черевики, що очі брали, і потім, якби він не розм'якав перед настирливими проханнями, хоч він після кожного пошиття й неминучої сварки клявся, що ніколи на жодні благання нікому вже не шитиме черевиків, ніхто до нього не звернувся б, а так замовники намагалися перехитрити долю тим способом, що батько замовляв для себе, аби дістати взуття для сина, мати — для дочки (правда, жінкам більше щастило, чи тому, що в них від природи менші ноги, чи тому, що заради краси вони воліли трохи й перетерпіти), бо за всю свою шевську багатостраждальну практику Киндзя тільки раз пошив не затісні черевики хирлявій професоровій одиначці, десятирічній Христі Мокрієнковій з палющими по-старечому сумовитися очима, про яку не лише батько, що її сам виховував, — коли Христі було ледве два роки, мати (її Христя знала зі зняток: сліпуче, несамовитої краси обличчя з такими, як у Христі, палющими очима), після того, як її викликали в НКВД й зажадали, щоб вона доносила на колеґ в інституті, де працювала, аби цим бодай частинне спокутувати вину за батька-петлюрівця, яким вони вже належно заопікувалися, а тоді ще й додали, що в разі її відмови доберуться й до чоловіка, якому доведеться професорувати на Воркуті, не заходячи додому, кинулася в Дніпро, — хіба ж таємниця, яке м'яке батьківське серце, та й хіба своя дитина не найкраща? — ай весь табір казав, що з малої виросте другий Тарас чи Леся Українка, така вона розумна й здібна, і вірші пише, що й дорослий не втне, просто душу виймає, хоч і незвично вони якось звучать, і мелодії до них вигадує (вже скільки її пісень наспівують у таборі!), і знає майже все те, що й сам професор, а тиха й добра (і це в віці, коли діти найдошкульніші!), наче не з цього світу.

І все таки, коли Христя, діставши на день народження черевики (Киндзя ні копійки не взяв за них у професора, який однак не мав чим заплатити), застудилася, бо в січні, аби відзначити день проголошення самостійности України, таборяни зібралися в неопаленому бараці, де Мстислав Дяченко виголосив коротку, але задушевну промову (від неї кожному аж серце стислося і її пам'ятали навіть ті, що, згодом виеміґрувавши, з переляку, а дехто й задля вигоди, або й просто втомившися на кожному кроці уточнювати, що він не росіянин і не поляк — єдині визнані слов'янські народності зі Сходу, а українець, відцуралися свого походження), а Христя прочитала кілька віршів, і там ходили крижані протяги, від яких вона дістала гарячку й за кілька днів померла, хоч її рятували, як могли, — з приводу цього дехто плескав язиком, мовляв, це від Киндзіних черевиків! Так ніби черевики спричинюють дифтерію!

Зрештою, несподівану смерть Христі переживав весь табір, хоч кожному і свого горя вистачало, і сам Аристид Киндзя гірко плакав, наче за рідною дитиною, що ані трохи не заважало Серафимі Пилипівні Ховрашко твердити, кожного разу, як їй не вкладався пасьянс, яким вона перевіряла долю, ніби тієї ночі, як померла Христя, вона бачила на власні очі Киндзю зі скрипкою в руці на білих конях з попелястими крилами, що провіз небіжчицю шаленим чвалом три рази навколо табору, а коли Серафима Пилипівна, трохи отямившись від несподіванки й подолавши страх, вистромилася з вікна, аби остаточно впевнитися, то Киндзя перетворив похоронних коней на простирала — хитрість надто очевидна, розрахована хібащо на селепків, бож хто повірить, що в таборі залишили, не боячись крадіжки, сушитися на ніч білизну? Та й потім, крім таборового шпиталю, ніхто не мав таких широчезних простирал.

Очевидно, свідчення Серафими Пилипівни не всі розглядали, як доказ Киндзіного ухилу за межі, куди не вільно зазирати простим смертним, і зовсім не воно спонукало Грицька Вертила перевірити, чи дійсно Киндзя підтримує особливі стосунки з потойбіччям, а просто коли Грицько Вертило переконався, як Божа благодать, уосіблена в банякові (у Бога ж і мале — велике), простяглася не тільки на нього, а й на Аристида Киндзю, який легко міг обійтися і без Божого дару, він вирішив скорегувати цю довільну неозначеність провидіння і, не витрачаючи зайвих слів, щосили рвонув посудину до себе.

Оскільки ж Аристидові Киндзі так само спало на думку уточнити Божу ласку, пристосувавши її до окресленішої людської мірки, бо велика каструля і йому придалася б не лише для тієї цілі, що й Грицькові Вертилові, а й для варення кулеші (він любив щедро пригощати, а бракувало відповідного начиння), тим більше, що посудину явно йому дарувало небо, — то знаючи: самотужки він не переважить Грицька з його чорноморською хвилею всередині, яка додавала Вертилові неподоланної сили, — Киндзя гукнув Богдана Слуцького на підмогу, пообіцявши задурно пошити черевики, коли він допоможе йому заволодіти баняком.

Коли ж Семен Роздерикуля угледів, як двоє безсоромно наскакують на одного, почуття справедливости в ньому (хіба порядна людина годна терпіти, як на її очах кривдять іншу?) збунтувалися, хоч він не тільки на поліції, жінці і навіть дітям, що слізно благали не влаштовувати авантур (ніби це справді його вина, — адже він втручався лише там, де зневажали людську гідність!), а й сам собі ще вранці дав слово не встрявати в жодні бійки, — і він кинувся на підмогу Грицькові Вертилові, що подіяло, мов запальний клич, і на Василя Корнійчука, і на Корнія Сопуна.

А як обидва приятелі приєдналися до колотнечі, то вже, самозрозуміла річ, не могли залишатися осторонь ні філько Хитун, ні Всеволод Каленик!

Коли ж латиніст Володимир Харитонович Цуркалевський, називаний у таборовій школі, — поза спиною, — за часте вживання "ерґо" Ерґоном Першим, крізь горішні скельця окулярів, заки їх збили, вловив, що його найздібнішого учня Юрка Басенка, який затесався до побоїща, періщить Корній Сопун по голові, де в бездоганному порядку, просто на лету самі собою вкладалися казуси й модуси, коньюнктиви й герундиви, він, піднявши до неба ковіньку, вигукнув "регеаі шипёш!" і рвонувся вперед, а вигляд його піднесеної ковіньки, яку аж за табором помітив Ігор Остапчук, що крізь дірку, прорізану в дротяній загорожі Дмитриковими хлопцями, ходив відсвіжитися до Ізару, присягаючись пізніше, ніби з ковіньки летіли іскри, — так подіяв на таборових мешканців, що всі повисипали з бараків з наміром до останньої краплі крови, — кому як щастило: руками, ногами, палицями, а Віталій Луцький мокрою пелюшкою, які жінка лагодилася прати, — боронити потоптувану справедливість, хоч потім, коли дійшло до поліції і кмітливіші, правда, дещо пожмакані молодці, своєчасно втратили зацікавлення полем бою, на майдані, крім Тараса Синькавського, що зламав ногу й не годен був кроку ступити (друзів, які його винесли б на руках, як це сталося з іншими потерпілими, аби зайво не потрапляти до поліційного реєстру, не знайшлося), залишилися, як найзапекліші забіяки, тільки Володимир Харитонович Цуркалевський і старенький професор-орієнталіст Дмитро Онуфрійович Кобилко, який, одбігши в тисканині пенсне, пухленькими добрими ручками, ніби саджаючи в повітря розсаду, методично захищався від безтілесних напасників, — подробиця, що спонукала таборових хронікерів назвати цю бійку професорською.

Звичайно, якби Дмитрикові сказали: в такій всеохопній битві, де чубувався весь табір, він стоятиме осторонь і його ніхто не спровокує прикласти і своїх рук (а це ж виключно завдяки корові! Не інакше), він ніколи не повірив би, тим більше, що коли П'ятачиха засікла серед самої гущі свого Андрійка, вона, однією рукою цупко тримаючись Дмитрика, тараном рвонулася вперед з такою силою, аж Прокіп Погорільний відлетів набік і щез, а Данько Небаба відсахнувся, дивлячись на П'ятачиху, як на привид, чим скористався Микола Стрибунець, аби втелющити Данька, відплативши цим способом за залицяння до Дарки Вишневської, ще заки його збив з ніг Остап Нечіпайло, відгородивши тілом Стрибунця Дмитрика, П'ятачиху, Андрійка й Данька від решти.

А втім, якби він їх і не відгородив Стрибунцевим тілом, із самих репетувань П'ятачихи виросли б мури суцільного приску, яких не зважилася б переступити і навала найгрізніших ватаг, бо П'ятачиха.