Роман про добру людину - Сторінка 16
- Андієвська Емма -хоч уже й пересвідчилася, що Андрійко живий і не покалічений, кричала так, аж навколо й справді спорожніло, наче її крик випалював усе живе, а Данько Небаба й Остап Нечіпайло заклякли й не рухалися тільки тому, що їм ноги відняло від її галасувань.
— Нелюди! Бузувіри! — надсаджувалася П'ятачиха, підскакуючи то до Данька, то до Остапа, а тоді, повертаючися до Андрійка, картала і його, пощо він затесався в бійку і не ночував дома, аж їй серце перетліло, і, заки Андрійко встигав відповісти, не слухаючи його, тут же на одному віддиху вимагала від Дмитрика (її на всіх вистачало), аби він пішов у свідки проти Данька й Остапа Нечіпайла, які, мовляв, покалічили її синочка.
— Мамо, таж заспокойтеся! Зі мною нічого не сталося, я живий і здоровий. Крім того, я так само винний, як і вони, і сам відповідаю за свої вчинки! — пробував вставити на очах змужнілий Андрійко, але П'ятачиха не слухала й репетувала далі, ймовірно, вже й сама не годна зупинитися.
І саме тому, що вона й сама не годна була спинитися, Дмитрик і побачив, як вона кричить через те, що її хитає на всі боки. Бо хоч Андрійко і стоїть поруч живий і неушкоджений (ну трохи спустили з носа крови, ну наставили кілька ґуль, а хіба ж це йде в рахубу?), він поруч себе самого покоїться мертвий у труні, і це над ним побивається збожеволіла від розпуки П'ятачиха. Вона без перерви світить над ним свічки, одну за одною, шепчучи впереміш молитви й заклинання, з яких поволі висновується велика й пругка, спочатку рожева, а тоді зовсім, як з пареного молока, хвиля, що виповнює все навколо, і Дмитрик крізь цю хвилю виразно розпізнає чорну і висохлу П'ятачиху, що йде вночі з Пилипом Соколюком і Никифором Роздайбідою, які допомагають їй нести труну, аби за табором потайки поховати Андрійка, заки його заберуть і примістять десь на далекому цвинтарі, куди вона не зможе доїжджати, і Дмитрикові серце лускається від співчуття, хоч вона і шпетить його за те, що він категорично відмовляється свідчити проти Данька й Остапа.
І мірою того, як П'ятачиха його лає, а Дмитрик мовчить і думає: це все корова завинила, бо через неї він своєчасно не здихався цієї пащекуватої баби, яку йому тепер невимовне шкода, попри те, що вона йому одночасно й сидить у печінках, він бачить не Андрійків похорон, а свою власну смерть.
Він у незнайомому великомісті, де з найближчої зупинки метро без перерви валять люди, які однак заклопотано проходять повз нього, не зауважуючи його присутности, хоч він лише кілька кроків від них у сквері з підстриженими кущами стоїть, оточений тими типами, що на мить, завдяки його наглому втручанню, припинили добивати носаками чоловіка, який, закривавлений, закляк на доріжці, й кинулися гуртом на Дмитрика, бо він один з усіх перехожих наважився ціною життя боронити беззахисну людину. "Нікчемне, боягузливе падло, як ви смієте піднімати руку на безборонну людину? Невже в вас не лишилося і краплі добра?" — вигукує Дмитрик їм просто в тупі жорстокі пики, що відступають перед ним, хоч він має на захист тільки власні кулаки, аби, зайшовши ззаду, шмагонути його ножем у спину. "Нелюди! — чує Дмитрик сам себе з далекої віддалі, — схаменіться!" — І вже без болю, ніби то його не стосується, зауважує, як його, нерухомого, топчуть підборами, а найменший із зграї з обвислою слинявою губою, не вдоволившись доконаним, пробує вирізати йому очі, оскільки ж він надто старається, ніж вислизає йому з рук і ранить його самого, від чого той, побачивши власну кров, з божевільним криком "Пробі!" зривається на кривуваті ноги й починає дико гнати, перестрибуючи через клюмби, кущі, а за ним розсипається й решта убивць, хто куди, і лише скривавлений чоловік, що закляк на доріжці, підповзає до Дмитрика, чи властиво до Дмитрикового задубілого тіла, і легенько гладить йому обличчя, ніби не тільки очима, а й рукою бажаючи назавжди запам'ятати мертві риси свого рятівника.
"Що ж це мені верзеться на яву? — силоміць струшується Дмитрик, — невже я застудився і мене судомить пропасниця, чи це й далі витівки корови, якій мене чорти підбурили відповісти?" — і помічає біля себе вже тільки П'ятачиху (Данько й Остап наче в воду впали; від побойовища не лишилося й сліду), яка угрущає Андрійка.
— Мамо, я дорослий, і я сам відповідаю за свої вчинки, — на диво спокійно повторює Андрійко, і цей спокій, ця зрілість, якої він невідомо де раптом набрався, ще більше виводить П'ятачиху з рівноваги.
— Пане Дмитрику! — волає вона, — ви свідок, дивіться, до чого довели мені дитину! Я посилаюся на вас! Я їх усіх оскаржуватиму! Я знайду на всіх розправу.
— Вельмишановна пані, я вам не свідок, і даремно ви на мене посилаєтеся! Від мене ви почуєте одне: не мордуйте Андрійка, інакше він вам втече й ніколи не повернеться назад. Він не дитина, а парубок. Світ — широкий, і ви нічого не вдієте.
П'ятачиха люто зиркає на Дмитрика і одразу ж переконується: тепер справді безнадійно до нього сікатися, бо він говорить з таким виглядом, що до нього ніяк не вчепишся; його немов поставили в коло для змагунів і облили олією, і він безперешкодно проходить крізь усі петлі й загороди. І як на підтвердження, ніби це саме так і є, Дмитрик, поплескавши Андрійка по плечу, скеровує кроки до барака, твердо вирішивши негайно разом із хлопцями зайнятися якимось новим проектом, аби від бездіяльности не привиджувалося зайвини, а П'ятачиха знову заходжується докоряти Андрійкові, який (і це вона чує! Вона просто шкірою намацує, як щось чуже заполонило його душу, куди вона не має доступу!) вперше і назавжди вислизає з-під її опіки, щоб жити власним життям, якого їй вже не доведеться ні скеровувати, ні визначати.
І це усвідомлення настільки раптове й гірке, що П'ятачиха, вмить постарівши і вперше за весь свій вік згорбившись, ніби їй порубали всередині риштовання, яке її досі тримало, перестає кричати, і їй спадає на думку, що тепер, видно, наблизився час очікувати своєї останньої години, оскільки їй нема чого робити на цьому світі.
— Мамо! — заклопотано нахиляється Андрійко, беручи П'ятачиху за руку, — що з вами? Я вас не залишу напризволяще! Тільки — моє життя — це виключно моє життя!
Але П'ятачиха, хоч і дозволяє взяти себе під руку, не проронює ні слова, її, як сліпу, веде до барака Андрійко, а вона, чуючи, як її з кожним кроком меншає, ніби одночасно отримує додатковий зір, яким вона в глибинах свого єства зауважує себе: веселу, вродливу дівчинку, з якої б'є життя і якій здається, наче все, що відбувається навколо, — суцільне свято.
До цього суцільного свята належить і те, що говорять мати, батько, товаришки, тітки (а їх у неї не бракувало, і вони часто приходили, веселі й цікаві сповідниці, особливо тітка Горпина, що знала безліч казок і бувальщини), і те, як хто рухається, і взагалі все, що потрапляє до обсягу її зору, бож і це свято. Зрештою, суцільне нескінченне свято від того навіть, як нахиляється черешня в вікно, як собака гавкає на сусідньому хуторі, а в ній стільки сили і світла, що її вистачило б на весь світ.
І тоді серед цього суцільного свята починається хуртовина: батька забирають на війну, звідки він не повертається, потім починають горіти маєтки, і до їхнього села доходить, що в містах революція, і невдовзі вона на власні очі бачить білі, зелені, червоні банди, які ґвалтують, грабують і розстрілюють безневинних людей. А тут ще й мати занедужує, їхнє господарство занепадає, і вона на догоду хворій, яка лише на два тижні пережила її весілля, погоджується стати до вінця з Сидором, з яким вона не мала дітей (як вона заздрила своїм подругам, що не знали куди від дітей дітися!) і який гине від голоду під час колективізації, бож тоді вимирає все їхнє село, а вона лишається при житті лише тому, що пухла добирається до станції і, сама не тямлячи, як, імовірно шукаючи їжі, бо там дошки пахли коровою, потрапляє до товарного потягу, який привозить її до Харкова, де її випадково зауважує і витягає з вагону добра душа, залізничник, старий дідусь Мусій, і бере до себе, заки вона приходить до сил і на ногах загоюються рани. Згодом вона влаштовується на короткий час прибиральницею, вертається на село і знову тікає, працює на залізниці, прокладаючи шпали, де й зустрічається зі своїм другим чоловіком. Вони переїздять до іншого міста, усе складається якнайкраще, вона починає випростовуватися, чекає на Андрійка, її єдине щастя й розраду, і тоді забирають її чоловіка як ворога народу, попри його пролетарське походження, і знову все летить шкереберть.
Правда, тоді Андрійко втримав її на цьому світі, ставши ціллю її життя, усіх її не лише не здійснених, а й повнотою не усвідомлених мрій, а тепер? Чим вона завинила? Пощо вона взагалі жила? Невже людина народжується велетом, щоб з роками маліти? Чи вона просто сама винна, що не тим шляхом пішла в житті, тільки яким же шляхом вона мала йти, коли ніякого іншого не було?
— Мамо, чого ж це ви? — не на жарт клопочеться Андрійко, який ще зроду не бачив своєї матері тихою й зосередженою, а через те і такою інакшою, аж йому серце заходиться, і він мимоволі кидає оком, шукаючи підтримки, хоч і знає, що тут йому ніхто не допоможе, бож ніхто не оберне його знову на безвільне немовля, як і не унедійснить думки, що коли людина стає дорослою (а це завжди приходить несподівано), їй не випадає триматися за неньчину спідницю, попри те, що зараз він охоче й потримався б, аби заспокоїти матір. Тільки ж це однак не надовго, і воно нічого не направить. З миттю, як він зажадає бути самим собою, це знову повториться, бо мати ніколи не навчиться (на те вона й мати) пригальмовувати свою опіку, оскільки він їй довіку не здаватиметься дорослим, і Андрійко, проводячи поглядом Дмитрика, що без пояснень зрозумів і підтримав його, а тепер повертає до барака, — зідхає й переборює спокусу гукнути його назад, і то зовсім не тому (хоч може й тому, але тоді зовсім трошечки!), що до Дмитрика підбігає вчитель Василь Терещенко, в присутності якого не виголосиш: "Вельмишановний пане Дмитрику, допоможіть мені заспокоїти й переконати неньку, що я не дитина. Я її люблю і шаную, однак, хоч і прикро мені завдавати їй болю, я — це я, і кожна людина живе своїм власним життям".
Такого взагалі не скажеш, та ще й при свідках, просто язик не повернеться, ну а потім ніхто ж сторонній не зарадить, де самому випадає вирішувати свою долю, не перетворюватися ж йому на маминого синочка, як тридцятирічний Геннадій Підсуха, з якого всі сміються, що він не те що на дівчину глянути, а й до вітру без материного дозволу не сміє вийти! — і Андрійко мовчки веде постарілу П'ятачиху додому, силкуючися навіть не дивитися в той бік, хоч його зір ще деякий час, ніби навмисно унезалежнившись і вигнувшися стеблиною, з-за спини навздогін проектує йому Дмитрика, який підняв руки й махає ними на захеканого Василя Терещенка.
Звичайно, якби Андрійко обернувся й ще раз пересвідчився, то побачив би, що Дмитрик зовсім не махає руками на Василя Терещенка, а нерухомо дивиться на нього, а Терещенко, гадаючи, що Дмитрик не розуміє або не чує, бігає навколо, повторюючи: "Пане Дмитрику, я негайно потребую свідка, чи не погодилися б ви замовити за мене слово?" — від чого створюється поверхове враження, ніби й Дмитрик рухається, хоч він застиг і не годен ступити кроку від здивування, звідки ця мара, що всі, ніби наввипередки, затялися кликати саме його в свідки (ніби не вистачало невтральніших осіб у таборі!) — і лише трохи згодом знаходиться на відповідь: "Я поспішаю".
— Мені треба свідків, якщо не кількох, то бодай одного, який знав би мене ще з дому, бо інакше я пропав, а в мене — нікого нема, — винувато пояснив Терещенко.
— Алеж я вас теж не знаю з дому!
— Пане Д митрику, якщо ви погодитеся, ви врятуєте мене, інакше мене видадуть радянській м'ясорубці.