Розгром

- Багряний Іван Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


«Я бачу перед собою нових невідомих людей — сильних,
як леопард, прозірливих як ЧеКа,
і вільних, як Воля»…
М.Хвильовий
Світлій пам’яти поета і товариша —
МИХАЙЛА ПРОНЧЕНКА,
що за українську ідею пройшов через большевицькі тюрми й концтабори і не зломився, і нарешті був розстріляний
в Кривому Розі ґештапівськими посіпаками в 1943 році, —
цей твір про трагедію покоління
присвячую.
Автор
I

Коли надходить ніч і сон утікає з очей, а напружені нерви гудуть і вібрують, як дроти на буремних роздоріжжях, тоді…

Вона встає передо мною… Ольга…

Вона встає передо мною, як символ, як прообраз цілого покоління, поставленого грудьми проти трагічної епохи віч-на-віч, в нерівнім — до розпачу, до трагізму нерівнім! — двобої; покоління сміливого і затятого в понурій рішеності, і непримиренного в своїй трагічній, неупокореній гордості. Вона встає, як саме це покоління, розіп’яте на перехрестях Історії…

…З простреленим чолом, гола, заморожена і так виставлена на позорище, стоїть вона, як мармурова статуя, посеред великої площі, гордо закинувши голову в небо… дивиться в нього великими скляними очима, мов би позиваючи самого Бога, кидаючи йому розпучливо-зухвалий виклик…

Поругана і все ж таки незаймано-прекрасна в своїй божественній вроді і в своїй незрівняній гордості, скована жорстоким холодом і все ж динамічна, обернена в кричущу емблему, в символ, в апотеозу безоґлядної мужньости, гордости і зневаги…

Умертвлена — і все ж таки безсмертна.

Змордована — і все ж таки неподолана…

Це Вона!.. І це вже не особа, ні. Це сама душа цілого покоління…

Натягнуті нерви вібрують і гудуть, її образ обертається в зливу, в сліпучу, мерехтливу повінь облич, рухів, подій, нездійсненних мрій і сподівань і здійснених мук, стогонів… вогню… і крови… Вогненна повінь, вибухнувши раптово, розливається, мов лявіна з воскреслого вулкану “Вчорашнього”, гуготить шалено, спалюючи мряковиння рефлексій “Сьогоднішнього” — мряковиння ницости й фарисейства, спекулятивної метушні й духовного ліліпутства… Воно береться попелом і опадає.

Тріюмфально, крізь цей туман межичасся, змиваючи, як Фенікс, з диму і полум’я, з центру хаосу епохи, знову і знову встає вона і височить над мерехтливою віхолою — сяє, як прапор, вистрілений в небо, як клич, вирізьблений вогненними лезами над надгроб’ям доби, — довгої, жаскої і кривавої… Жахтить, як монумент над серцями трагічно поляглих — незчислених і ніким неоплаканих, безіменних героїв і мучеників.

…Душа покоління… Це ж їхня душа — отих “сильних, як леопард”, суворих, як камінь, і “вільних, як Воля”… і звичайних, як чорна земля…

Повінь миготить і клекоче… Виламуючись з-під кори утоми і забуття, вибухаючи в найменших заломинах мізку, вона плине нестримним сліпучим потоком і гуготить серед глупої ночі, — з мукою, з болем прагнучи вирватись геть і прокотитись світами, як виклик, як протест, як постріл у очі сліпих і байдужих, як вогненне слово трагічноі і великої правди.

Та ба… Оглух до нас світ…

Під склепінням повік завивається усміх, і хтось салютує з хаосу похмуро і гордо:

— “Галльо!..”

То хтось зухвалий повертав лице, маршуючи крізь сніги і пустелі, крізь згарища й дим, крізь громи і полум’я, — повертає лице і дружньо й з призирством махає рукою:

— “Нехай…” — і затято заламує брови. Тремтять… То напружені нерви тремтять і гудуть, як дроти, що женуть крізь безлюддя степів, крізь імлу і тумани, розгойдані бурею. І тремтить перетруджене серце. І закипає жалем, і закипає гнівом на цій карколомній параді безглуздої епохи. І спалахує вогнем упертости помноженої на розпач. І зацвітає цвітом похмурої гордости і зневаги.

II

Я бачу їх…

В затятім мовчанні і в стогонах, в пилу і в вогненних віхолах, в мертвих снігах і в громі експльозій, в пласкій всеубиваючій буденщині і в апокаліптичному грохоті безглуздої і жорстокої епохи — вони маршують… Пошарпані незгодами, скалічені тортурами, обплутані мряковинням брехні і зневаги, заляпані харкотинням злоби, вони маршують, уперто наставивши чоло проти вітру і міцно стиснувши щелепи. Маршують по всіх велетенських просторах своєї і чужої землі, похитуючись під перехресними ударами…

Вони маршують, задивлені в себе і в світ, гордо і призирливо — по безконечних етапах Сибіру, Колими і Евразії… По одиночних і масових камерах тюрем і казематів (десять кроків вперед, десять кроків назад, закусивши губи і зломивши брови)… По підземних штольнях і лабіринтах каторги… По греблях, віядуках і котлованах будованих і багатьох ще не початих Біломорканалів та БАМ-ів… По сходах катівень забризканих власною кров’ю… По чужих шляхах чужої війни… В чужих шинелях чужих армій… В колонах полонених… В людському інтернаціональному звалищі… В задротованих кошарах концентраків…

Похитуючись під ударами, вони не хочуть зламатись, — падають і знову встають, і уперто йдуть, — тримаються. Зціпивши зуби. Запалені невгасимою вірою в поразку безглуздя, в світле прийдешнє — в ту мить, коли нарешті виб’є їхня година і настане час історичного реваншу, час розплати і час їхнього таки тріюмфу. Вони вірять. І вони прагнуть. І та віра, і те пекельне бажання, і та іскра гордої мужньости, що невгасимо тліє під найпотворнішими нашаруваннями, — не дає їм загинути, веде крізь найтяжчі іспити, опанцеровує проти страждань які переступають межі можливого, і підносить гордо чоло, зберігаючи на нім материнське благословення.