Розгром - Сторінка 3
- Багряний Іван Павлович -Це він робить вже стодвадцятий рейд по цих сходах, проходячи повну програму мук т. зв. “Великого конвеєра” в універсальній катівні УГБ… Зціпивши зуби, іде по вертепу новітньої, жорстокої інквізиції — по Голготі сміливих, волелюбних і гордих… Такий же замріяний, незламний і затятий, як… як моряк з крейсеру, що носить ім’я його Вітчизни…
А потім…
………………………
Завиває вітер і сліпуче мерехтить сніг… Стріляють дерева, розриваючись на п’ятидесятиступневому морозі, і стовпами стоять блискучі пилинки до самого неба…
Штурман “грає на баяні” — (пиляє ліс)… З такими як і сам тягає велику пилку в глибоких снігах, на сибірській каторзі… Убраний в лахміття і нужу, на такім лютім морозі, як сама люта епоха, — грає він ось так “на баяні” й підспівує… І насвистує ту саму зухвалу мелодію — мелодію замріяного чорноморця… І дивиться на сліпуче сонце, приклавши руку до брів, і посміхається в лискучу морозяну імлу:
— “Чудесні дива ходять по морях…”
………………………………
Маленькі деталі. Дрібні кадри, вихоплені з грандіозної епопеї, з хаотичної і страшної цілости.
Фільми біжать і міняться. І пересновуються, і перехрещуються…
Плинуть обличчя і руки, і усмішки, і гамір великих товпищ, і шелест самотніх келій… Великі події й дрібні епізоди… На весь світ відоме і нікому не знане… Тра-гічне і смішне, величне й ганебне, героїчне і підле…
Від давноминулого до недавнього, до того, що зроджує найбільший біль і найгостріше підстьобує нерви.
Я намагаюсь вхопити кінець і ввести все якось в систему, укласти в рямці послідовности, — бодай частину, бодай один акт, бодай одну сцену з тієї велетенської епопеї, з тієї історичної вистави, що нагадує собою дивовижний вертеп. Бодай останню, таку пам’ятну мені сцену. Заключний акт.
І тут — раптом знову зринає Вона… Її образ… Образ юної і прекрасної, як сама юність, виставленої на позорище… Простреленої, оголеної, замороженої і так виставленої на лобнім місці, на перехресті шляхів Історії…
Тоді я зціплюю зуби й напружую пам’ять. Я хочу упорядкувати цей жах, я хочу упорядкувати цей кадр з великої епопеї, я хочу стежити за ним у всій його цілості, в логічній послідовності, в трагічній його викінченості, ба, — у всій буденній документальності, навіть у всій прозі деталів. Цей — один з безлічі, але окремий акт епопеї. Привести його в систему, власне повернути йому систему, порушену божевільною повінню, тією нестримною лявіною, що все трощить і перевертає вибухами найяскравішого, сліпучими фоєрверками найбільш кричущого.
І її обличча, її постать — є теж тим кричущим. Пущена, як постріл в небо, як прапор, як клич і як обвинувачення, вона встає над усім…
Але це — фінальна сцена. Це є крапка. Апотеоза…
Я зціплюю зуби і напружую пам’ять, шукаючи точки початку, логічного початку в нелогічнім хаосі подій. Я повертаюсь знову і знову, а вона стоїть надо мною:… “Мусиш!..” — Так, мушу…
І я щільніше закриваю повіки, щоб вони не розбігалися ті кінці, ті деталі. Я хочу зібрати їх докупи. Зібрати і випустити послідовно їх, закарбовані в найдальших заломинах мозку… І випустити ті ляльки, що з’являючись на бозна якому пляні, метушаться і скачуть, нагадуючи чомусь урухомлених олив’яних салдатиків, — конкуруючи з людьми, лізуть з усіх шпар… Вони вириваються, збиваючи одно одного, але я їх запихаю назад. Вхопивши першу ліпшу точку в безкінечнім ланцюзі причин і наслідків і взявши її за умовний початок, я хочу щоб вони вибігали логічно і за порядком, і вірно у їхніх стосунках до подій і до людей, — всі ці химерні ляльки дивовижної драми.
Я хочу вернути систему такою, як вона була — систему шматка доби, яка сама тії системи не мала; знову перефіксувати все і скріпити для самого себе. І так лишити в своїй пам’яті…
І безсонними ночами переглядати знову і знову, лежачи горілиць, — дивитись, як вони оживають і біжать під склепінням повік, змушуючи серце тремтіти.
…Химерний театр. Мінливий і хисткий, і найбільш документальний театр моєї дзвінкої самоти.
IV
Це — вертеп.
Велетенський, і ще не бачений вертеп, де збожеволілий режисер, знехтувавши всі закони театральної штуки, урухомив раптом усе зразу. А може, розгубившись перед грандіозністю сценарія, він здався на самих акторів, давши їм волю… І от кожен з них став сам собі режисером… І всі вони в творчому ентузіязмі зажили і зарухались кожен по-своєму, кваплячись навзаводи себе показати, — перед лаштунками й поза лаштунками, і перед заслоною, і з боків, і зовсім на неозначених і непередбачених точках неосяжної сцени… На могутнім театральнім пляцдармі…
І ім’я тому пляцдармові, цілому тому театрові — Україна…
На цім пляцдармі, в цім, власне, театрі й відбулася перша і справжня, історична ця вистава, цей карколомний вертеп. І вже його не можна так поставити наново, бо в його поставі брав участь цілий світ. Потім все рухнуло. Режисер переляканий утік. Він утік зразу після прем’єри…
Але все одно такі вистави бувають лише раз.