Розгром - Сторінка 5

Шиби вікон ще позаліплювані навхрест смужками паперу, проти бомбардування…

За вікном, під осінньою мжичкою ронять золотий лист каштани.

Такий мала вигляд амбуляторія при районовій лікарні містечка Н. року божого 1942-го, восени.

2

— Гурра!.. Гурра-а!.. Їдуть!… Їдуть!.. — потрясає повітря войовничий дитячий крик і слідом за тим вкочується в двері і сам крикун — п’ятилітній русявий хлопчик — на триколіснім дитячім вельосипеді, ще й кінь на припоні торохтить коліщатками услід… Вельосипедист в піднесенні буйно гасає навколо:

— Їдуть!.. Усі їдуть!.. І звідусіль їдуть… З Харкова їдуть!.. З Донбасу їдуть!.. такі смішні!.. З Києва їдуть… (і зупиняється, широко витріщивши — і так великі — здивовані очі, приголомшений наглою думкою):

— А мами нема?!. — стоїть і слухає, як там десь за вікном “їдуть”… Хлопчикові збирається на сльози. Але він по-дорослому серйозний, бо ж він уже “великий”. Лише дивиться великими допитливими очима просто себе і дивується, щоб не заплакати:

— А мами нема…

3

З бічних дверей до кімнати входить на милиці безногий (однієї ноги нема) ще й безрукий (однієї руки нема), молодий, а вже сивий “дядя Гриць”. Мистець — маляр. Одягнений в засмальцьовану стару одежу, немов тракторист в степу. Він молодий віком (30-32 роки), але старий досвідом, пошарпаний в життьових бурях. Розкішне, хоч і сиве, волосся, підстрижене “під миску”; високе чоло, сміливий, суворий, зосереджений погляд — свідчать про людину не пересічної вдачі. А дві прямовисні глибокі зморшки над бровами збуджують думку не про мистця, а скорше про суворого прокурора, міцно замкненого в собі.

Дивиться на годинника на руці й сідає до мольберту на стілець, хапаючись, бере пензля:

— Півгодини лише маю… Він чорт пунктуальний…

— Дядю Гриць!.. — підкотився хлопчик на вельо.— Що ти малюєш оце?..

— Коники, товаришу Борисе, коники… — “Дядя Гриць” кепкував з гіркою іронією, либонь над самим собою і, зідхнувши, штрикав пензлем через силу в мальовидло.

— А навіщо?..

— “Для сміху”, товаришу Борисе!.. — (і посміхався гірко, щось думаючи).

— Але ж ти вже коники намалював…

— І знов малюю… хай воно сказиться…

— Варум?.. Га… Але ж це не “коник”, це якась пані, о…

— Пані… Але все одно коник…

— Варум?.. А чого вона “коник”?

Мовчанка. “Дядя Гриць” хмуриться, ховаючи посмішку межи брів. А Борис не здавався, заінтриґований:

— І Гітлер — теж коник?.. що ото ти малював… — І Гітлер теж “коник”…

— Варум?…

“Дядя Гриць” ще дужче хмуриться — і не витримує, суворість його раптом щезає і він регочеться, хапаючи Бориса за русявого чуба й куйовдячи його:

— Чого ти до мене причепився, як німець — “Варум… Дарум…?!” — Коли ж я сам в тому нічого вже не тямлю!.. (зідхає нагло) — Ех… Гіркий наш хліб, товаришу Борисе!. — і пускає хлопчика, дивиться на годиник:

— Ну, біжи гуляй… Виглядай маму… А я мушу кінчати…

Хлопчик викочується з кімнати, а мистець чухає потилицю заклопотаний, злісно дивиться на мальовидло й іронізує:

— Сикстинська мадонна… по-баварському. В масовій продукції Третьої Імперії… (з обуренням штрикає пензелем “мадонні” в очі, малюючи, говорить до неї з сарказмом) — Обіцяли Рафаеля повісити, як не встигне… І він от продукує вас як черевики… (Заскаливши око, придивляється і робить підсумок, перекривляючи) — “Ах! Пріма!.. Зеер шен… “Віфіль костет?” (змінивши голос) — Айн пакет сиґарет!.. Га… За цілу мадонну! (З обуренням кидає пензля) — Вже!.. Хай так. (Зрівнює з фотокарткою, з якої копіював, і гірко зідхає) — Велике щастя маєш, фрау… з якогось там дорфу!.. Малює тебе от перший мистець республіки… І малює… (Насупивши брови, дивиться якусь мить… І знову бере пензля) — Казав ніби “сам приїду”… Чорт…

4

До кімнати вбігає КАТРЯ, витираючи на ходу рушником руки й термометр. Вона в лікарському халаті, бо лікар районової лікарні. А всього тій дівчині років 24-25.

Вона вродлива і шляхетна, хоч простого роду, що видно з її скромної безпретенсійности, простої зачіски і манери говорити. Говорить просто і округло, як звичайна селянська, але освічена дівчина, пишаючись своїм полтавським діялектом з його безподібним “л”. Поводиться, як господиня дому.

А слідом за нею — МАТИ. Звичайна селянська мати. Зупинилася в дверях.

— Чув?!. — поперла Катря рушник на ліжко, схвильовано: — Яка новина!!. Яка новина, брате!!. А ти сидиш…

ГРИЦЬ занадто вже огрубів для всяких “новин”, але підніс брови запитливо. А КАТРЯ аж тремтіла від хвилювання, мерехтіла від радости, ходила ходором:

— Уряд!!. У Києві вже, кажуть, український уряд!!. Самостійний!.. Наш, український уряд!.. Ур-р-ра!!. (вимахувала руками, тримаючи в одній термометр).

Гриць підніс брови вище:

— ?..

— Так, так… І знаєш, хто на чолі уряду?

— ??.

— Володимир Винниченко (і аж підскочила)!..

— ??!

— І Остап Вишня… (аж почала вимахувати термометром; глянула на термометр і почала струшувати в хвилюванні).