Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Сторінка 12

— На шию візьмеш мій ланцюжок?— несміливо спитала мама.

— Ти прекрасно знаєш: там повинно бути дещо інше!— бадьоро відгукнулась тітонька. Потім так само бадьоро накинула плаття на плічка й почепила в найглибшому кутку шафи.— Хай чекає кращих часів!

Мама й бабуся мовчали. Переконувати — пропаще діло!

— Хоч пообідаєм та посидимо в сімейному колі!— утішав їх тато.

Обід був розкішний, як годилося б весільному, тільки без настрою. Валентин покрутився похмурою тінню і невдовзі зник. Ніхто й не затримував: почувалися перед ним винними і не знали, про що з ним розмовляти.

А по обіді Софійка підійшла до Сніжани.

— Тітонько, ходімте зі мною в одне цікаве місце.

— Радо щезну з цього бучного банкету!— охоче погодилася тітонька.

Ось і тюльпановий дворик.

— Знов ганяти того дурного м’яча?— кричала мати на хлопчика.

— Я трохи…

— Дополемо грядки, тоді підеш! Такий самий футболіст, як твій паршивий батько!

— Ма, ну чому він паршивий? Ти казала, що в нього тепер нічого для нас нема, а він, пам’ятаєш, цього четверга взяв та й приніс мені гроші на цирк!

— Бо йому й таке може стукнути в голову! Ти краще…

— Ма, вона!!!— звереснув хлопчик, угледівши біля хвіртки Сніжану.

Німа сцена — так би записали в якій-небудь п’єсі.

— Мало тобі його? Прийшла ще нас зачіпати?— процідила жінка крізь зуби.

Тітонька ошелешено дивилась на неї.

— Що, не встигли весілля відгуляти, а вже шукаєш? З тобою, бачиш, до самого рагсу дійшов!

Квартирою причарувала? Чи зарплатою? Може, не знала, що дитину має?

Сніжана спромоглася тільки заперечливо похитати головою…

— То заходь, побалакаєм,— охолола жінка. Вона повела Сніжану до хати, забувши і про сина, і про Софійку.

Отже, Валентин таки причетний до хлопчика зі світлини! І не знічев’я той хотів пожбурити каменем у нову батькову наречену! Неспроста так насторожено сприйняв шоколадку, бо таку нещодавно подарував тато! Але чому? Чому Валентин приховує існування попередньої сім’ї? Чому перед Сніжаною прикидається багачем, якщо такий скупий із сином?

І раптом вона згадала, де бачила Валентина раніше. Це ж той молодик, що важився при ній у Сашка!!! Леле, оце наречений! Аж десять копійок зекономив на вазі!

Коли вже виходили за хвіртку, зіткнулися… з Валентином. Сніжана чемно відступилася. Ввічливо попрощалась. Усе було зрозуміло без слів.

Казка, яка не завершилась весіллям… Гм, чи так це вже й погано?

Це викриття пройшло безкровно. Може, варто зважитися на ще одне?

— Зайдімо на хвилинку!— потягла тітоньку Софійка.

— Ще сюрпризи? Господи, скільки можна?!— зойкнула та.

Але вони вже стояли на порозі.

— Я… я привела Сашкову тітку…— вигадувала на ходу.— Оту, що хотіла… Ви ще… сподіваюсь, не продали тих коралів?

— Тітка? Не пудри мізків! Ще скажи, що вона йому бабунька!— реготнув тип.— Така молоденька? Заходьте, заходьте, підберемо тітці й не таке намисто!

— Нам треба саме те…

— Ой, вчора ми з твоїм Вадом вляпалися в крупну заваруху, було не до вас! Ледве ноги винесли! Правда, твій Вад, як завжди, зі своєю везухою ще й трохи забашляти зумів, а я в прольоті лишився. Головне, сам же навів на тих курей… Короче, я зараз на мілині, то продати готовий що накажете!

Трохи ніяковіючи перед гарненькою тіткою, тип довго не міг знайти потрібних коралів. Софійка вже й зневірилась, коли нарешті уздріла рідненьке — розцілувати готова!— намисто.

Сніжана, ошелешена, сіла.

— Як для вас, мадам, ціну можу трохи збавити! Хоч за таке намисто на ск ці дорого дали б. Там його на тибетські ритуальні маски, знаєте, як беруть! І дають більше, ніж за ті, що до Китаю везуть на ліки. Тьху, що це я перед вами розколовся! То що, беремо, дівчатка?

До потрібної суми трохи не вистачало, але “такій гарній дамі”…

— Ви, пардон, що увечері поробляєте?— допитувався навздогін.

— Гуляю на власному весіллі!— кольнула металевим смішком.— Запрошую!

— Нема лиха без добра. Це Боже провидіння, що вони загубилися,— сказала Сніжана, як поверталися додому.

— Тепер коралі зберігатимуться тільки у вас!— із полегкістю мовила Софійка.

— О ні, досить! Більше заміж не ходитиму! Це вже тобі… Візьми їх, Софійко! І не губи!

14.Гірке похмілля

Площа вирувала, гула й клекотіла. Софійка намагалася зорієнтуватись. Так, це приблизно центр Вишнополя: он сяйливі ратуші базару (у Софійчиному часі його називають старим). А на місці тієї церквочки нині пам’ятник, обсаджений блакитними ялинками…

Спершу шукала схованки, але невдовзі збагнула, що її ніхто не помічає. Зважившись, навіть ущипнула якогось чоловіка за лікоть. Той озирнувся — і… нікого, схоже, не побачив! Невже стала невидимою? Чи не завдяки намистові? Намацала під коміром тоненьку низку. Відщібнула, поклала поруч на сніг.

— А я думаю, хто це щипається?— обернувся вдруге чоловік.— А це якесь дівча-недоросток! Чого вдома не сидиш, горшків не глядиш, а по таких сурйозних збориськах швендяєш?