Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Сторінка 9
- Павленко Марина Степанівна -Нарешті оглядає чоловіка, який позував перед об’єктивом. Той самий кожух, а от борода — руда, як вогонь. І очі. Жовті, хитруваті.
— Щоб мені, голубчику, було, як годиться. Не кому-небудь робиш!..
Згрібає шапку й тупцяє до виходу. Софійка, виплутуючись із ширми, крадеться услід. У сінцях той надягає шапку й весело бурмоче:
— Цілий Вишнопіль дізнається про Гордія Кулаківського! Тепер усі в мене отут!— показує великого кулака. І регоче: — В кулаці у Кулаківського! О!
Відчиняє важкі різьблені двері й — о жах!— ступає на засніжений, аж тріскучий від морозу поріг.
Чом одразу не здогадалася, що тут — зима? Убралась би тепліше! А так рипає по снігу в кімнатних капцях. Перехожі подекуди здивовано озираються. Ет, навчитися б ще ставати невидимою!
Це було мале провінційне містечко, більше подібне до села. Невже Софійчин Вишнопіль? Двоповерхові будиночки, магазинчики, присипані снігом фонтани… А вдалині за солом’яними стріхами поблискує ріка. Нині це місце зветься Холерним Яром. Від річки (її теж холера з’їла?) зостався наразі маленький засипаний сміттям струмок.
Далі йти не може: зм-м-мерз-з-зла! Навіть не шукаючи схованки, процокотіла мало не самими зубами: “Іл-ларр-р-рок!”
— Що з тобою? Ти вся гориш!!!
Тітонька Сніжана війнула парфумами з дверців шафи і легкою рукою, такою приємно прохолодною, мацала Софійчине чоло.
— Боже, долоні — як жабенята! Наче з полюса! Ледве тебе знайшли. Аж тут, у шафі, напівживу!..
10.День відчинених дверей
Яка там школа! Лежала, обмотана шаликом і напоєна Сніжаниними чаями та мікстурами. Боліло горло, розколювалась голова, але серце співало: мама не сердилася, з усіх сил догоджала хворій. Навіть Ростик перестав бути таким великим паном, як стало, відколи він з’явився на світ.
Годині о десятій, коли Софійка знову провалилась у важкий сон, подзвонили в двері.
Це баба Валя, сьогодні на диво привітна. Прийшла позичити цибулі на вітамінні котлети своєму Фантикові. На котові іменини вона, мабуть, торта зі свічками пектиме!
Щойно баба Валя пішла, коли знову дзвінок. За дверима — Валентин! Він мав падати мамі до ніг, але впав у крісло.
— Тільки ви маєте на неї вплив! Благаю, вмовте мою Сніжану викинути з голови те ідіотське… те намисто і не відміняти весілля! Я куплю їй таких тисячу, тільки хай не розбиває мого серця!
Мама розчулилась і заплакала, та, на жаль, сестричка була невблаганною. Хіба мама не пробувала її переконати? Сніжана як уб’є собі в голову…
Ет, все одно вже не засне! Софійка загорнулась у ковдру і вийшла з кімнати.
— Мамо, мені снилося… Тато покинув маленького хлопчика й одружується з іншою!.. А синові не хоче дати грошей на цирк! Мовляв, у нього немає. Уявляєш, і він тепер не піде в цирк!!!
— Софійко, то був тільки сон!— Мама рушила до Валентина.— Ходімте до кухні, за кавою поговоримо.
— Так-так… Тобто ні, дякую. Я пішов. Так-так… Наснилося. До побачення!— Ошелешений Валентин позадкував до виходу. І марно його вмовляли зостатись на каву!
Згодом повернулася з роботи Сніжана. Довідалась про Софійчине здоров’я, виклала перед нею цілу гору мандаринів та пляшечок з ліками, винувато рушила до мами:
— Знаєш, я все-таки вирішила дошити сукню. Праці твоєї шкода. Не вийде з весіллям — бодай продамо, гроші повернемо… Та й гарна ж сукня виходить!
Закуняти Софійка не встигла: у двері постукали. Не квартира, а вокзал!
Це був Сашко, схвильований і захеканий. Виявляється, годину тому до нього підійшов якийсь тип. Заявив, що бачить у хлопцеві клепку і хватку, тому хоче дати йому трохи підробити. Мовляв, шукає помічників для торгівлі коралями. Хай Сашко до нього зайде о сьомій вечора: побачить, що це таке, почує, що до чого.
— Ходімо разом. Скажемо, ніби ти теж хочеш підробляти чи щось таке… Тим часом подивимось і напитаємо.
Еге, Сашка таки замучила совість? Ич, як гарно придумав: “підемо”, “напитаємо”!.. А там, дивись, уже підкинуті ним коралі — випадково — підлікують!.. Серце давно пекли здогади: при Сашкові-бо востаннє намисто було, тільки він знав, куди його сховала! Проте давня дружба!.. Як тут звинуватиш?
Мама й тітонька довго не розуміли, з якого доброго дива хворій Софійці необхідно йти з дому Лиш коли натякнула, що від цього, можливо, з’ясується щось із коралями, відпустили. В їхніх очах спалахнув вогник надії.
Та це ж той самий тип, котрого підслухала в парку, з котрим зіткнулася у Вадима!..
— Недобре починаєш!— накрив той Сашка мокрим рядном.— Уже й стукачів за собою тягаєш! Стоп,— це вже до дівчинки.— Ти начебто Вадова подружка? Тоді все окейно: свої люди! Може, щось маєш на продаж? Я у Вада на днях негаліме намисто купив, ще й задешево! Вішає локшину, ніби знайшов! Ось, дивіться і вчіться! Гнила вишня — найцінніший колір!
І виклав… Софійчині коралі!!!
Від несподіванки мало не крикнула: “Мої!” Хоч тоді, мабуть, її просто виставили б на вулицю. Оце так! Отже, Сашко не винен? Вад? Кулаківський? От тобі й Вадим — дим!..