Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Сторінка 7

Хтось знову щось пробелькотів.

— Короче, я до школи. Як розродишся, підгрібай увечері на хату!

Вадим?!

Не встигла й заховатись, як він ступив на стежку і, красиво сплюнувши, поспішив у бік школи. Не озирався, тож Софійки не помітив.

Трохи почекала, поки відтерпнуть ноги й розвидниться в голові. Цей Вадим! У нього таке розмаїте життя!.. Щось перепродує, щось організовує… Це вам не казочки про хмарки та русалок!.. Втім, і в неї самої наразі клопотів не бракує. Найголовніша турбота — коралі…

Мама поривалася дошивати сукню, а Сніжана впиралась:

— Немає коралів — не буде й весілля!

— Я піду іще пошукаю!— промимрила Софійка.

— Як собі знаєш!..— холодно відмовила мама й так само холодно змовчала тітонька: вони вже ні на що не сподівалися.

Намагалася відтворити свій тодішній маршрут. Понипала біля під’їзду. Понишпорила під кожною лопушинкою, за кожним камінчиком.

Роззираючися, з теплотою згадала, як несподівано стріла тут Вадима. Вадим — дим!.. Чогось же приходив! Щось його тягнуло до її двору!

А коли зараз… піти до нього додому? Запитати, наприклад, що на завтра з… англійської. У неї таки не записано. Заодно, може, нове щось почує про таємницю його роду… Чому б і ні? Русалонька також першою пішла назустріч!..

Ще відтоді, як побачила Вадимову адресу на останній сторінці класного журналу, добре її запам’ятала. Аж ось і вона, вулиця Малофонтанна, заповітний третій номер. Великі залізні ворота нагадують палацову браму. За ними гримить ланцюг, у дворі пес. Повагавшись, натиснула кнопку дзвінка над хвірткою.

— Ша, Джиме, ша! В буду, кому кажу!

Стукнуло-грюкнуло, дзенькнуло-скрипнуло, хвіртка розчинилась, і перед Софійкою виросла бабера з непривітним поглядом і циганським волоссям. Привітались.

— Я… до Вадима… на хвилинку!

— А-а!.. Він казав, що до нього під вечір мають прийти. Заходь. Ноги витирай!

“Господи, чого я тут?” — почувалася Русалонькою, яка навідалась до відьминих палат за поміччю.

У просторих, пишно обставлених покоях — темно й моторошно.

— Ваде!— гукнула стара в темну пащу коридора.— До тебе, як ти там кажеш, соска якась!

— Взагалі-то я… я Софія!— спаленіла.

З пащі-арки — ні звуку.

— Щойно був. Уже десь, видно, мара взяла! Де хоче, там і бродить, нікого не питає!— досадно махнула п’ятірнею.— А ти пожди, може, заявиться. Ет, нема на нього доброї чоловічої руки!

— А ви… ви, бачу, Вадимові й за тата, і за…

— …І за дідькову маму, ти вгадала!— перервала стара.— Влипла з ними всіма, як нечистий у смолу!

— З ким — з усіма?

— З чортячим кодлом, із ким же? Казали мені: не виходь за того Кулаківського! Ні, на його смердючі копійки злакомилась, тепер сиди, нюхай їх сама в цьому гадючнику! Що ти очицями стрижеш, рада, що бабі язик розв’язався?

— Я просто вас не розумію, бабусю: ви наче добра, а лаєтесь…

— Ще пожалій мене, аякже! “Бабусю”!..— Стара розм’якла: не часто, мабуть, чула добре слово.— Певно, гарно вчишся? Бо той люципер тільки числиться в гімназії! Могоричами з класу в клас перетягуємо: дуже таткові хочеться, щоби син престижну школу закінчив! А йому та школа потрібна? З престижем разом?

— Ну… Вадим — розумний хлопець. Якщо постарається…

— Де тобі втямити! В тебе, либонь, таких бісових предків не було, як у Кулаківських! На ось, дивись!— Стара швидко занишпорила в шкатулці па полиці. — О! Осьо воно, це нещастя!

Майже пожбурила Софійці прим’яту стару-престару світлину, з якої дивився… Власне, не дивився — очі на світлині виколото чиєюсь вправною шпилькою — ситий, з пишною чуприною, чоловік у кожусі.

— З нього все почалось! Якби тоді…

Раптом — як же невчасно!— зарипіли двері, й до кімнати зайшов… Вадим!

Побачив Софійку і, дівчинка з приємністю завважила, начебто аж зблід і остовпів.

— О, з’явився — не забарився! Гостей осьо приймай. Пронозлива дуже! Навіть я при ній мало, як ти кажеш, не розкололась!

— Що? Ти знайшла? Ти їй розказала?— Вадим зробився сам не свій.

У ворота подзвонили, стара побігла відчиняти. Софійка злякано прикрила долонею фото і, щоб не сердити хлопця, заховала під полу.

— Нічого особливого, не хвилюйся! Я просто ішла мимо і вирішила дізнатися, що з англійської…

Здається, йому відлягло від серця. Навіть подобрішав:

— Вау! Уроки! Ну, проходь до мене, бо та дракула зараз як розгавкається!

Скочив поперед Софійки до своєї кімнати і щось швидко згріб зі столу до шухляди. Звісно, хоче, щоб охайно!

— То його, кажеш, треба?

Домашнього завдання з англійської, виявляється, їм не давали. Розмова не клеїлась, Вадим сидів мов на голках, ніби когось чекав. Та й Софійці було незатишно і давно вже хотілося додому.

Як виходила, старої вже не побачила. Аж біля хвіртки здибала неголеного типа, який щось прогугнявив назустріч Вадимові. Та це ж той, кого чула сьогодні під акацією!

Вже біля самого дому завважила, що й досі стискає щось під полою. Леле, це ж оте старезне фото зі шкатулки! Треба повернути! Але вертатися? Нізащо!