Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Сторінка 8

Намиста, звісно, так і не знайшла.

8.Підслухана розмова

Біологічка Ліда Василівна на останньому уроці повела Софійчин 6-В на екскурсію до старого парку. Всі ніби вирвались із зимового полону і тепер сміялися, базікали, дивувались юній зелені старих дубів.

Ліда Василівна щось пояснювала, і Софійка з гуртиком дівчат-відмінниць намагалася запам’ятовувати, чим різниться веймутова сосна від кримської, а карельська береза — від завислої. Особливо сподобались пишно квітучі білі кущі таволги. Ліда Василівна спочатку назвала їх незрозуміло, латиною, а тоді по-народному — наречена! Цікаво, чи чує Вадим, чи нічого собі не уявляє?

Вадим не чув, бо крутився далеченько від учительки: великою лозиною полохав жаб понад зарослим осокою озерцем. Біля нього товклося кілька хлопців і… нахабна Ірка Завадчук, яка гонко й манірно пищала до кожної жаби. Ніяк не відчепиться від хлопця! Наче й не бачить, що вона Кулаківському тепер цілком байдужа.

Софійка вміла міркувати. Еге ж, нині все змінилось не на Ірчину користь. По-перше, і Вадимова поява у їхньому дворі, і його вчорашня ніяковість — усе свідчило про його небайдужість до неї, Софійки. По-друге, те, що він ось кидає по Ірчиних ногах соснові шишки (пацани наввипередки починають і собі кидати), даруйте, аж ніяк не межа Софійчиних мрій. Її мрія — аби під ноги кидали букети… лілей, білих садових лілей, яких найбільше любила з дитинства!.. А шишки… Хай ними Ірка тішиться!

На центральній алеї, заповненій численними ятками, Вадим купив Ірці морозиво. Паршивеньке, звісно, хоч і дороге: Софійка не любить із чорносливом. Навіть почула, як гордовито сказав:

— Чотири п’ятдесят? Фігня! Для мене гроші — не проблема, ще й трохи лівих учора перепало!

Ірка Завадчук бридко самозакохано хихикнула.

— Хочеш, і тобі куплю?— раптом при всіх обернувся до Софійки.

— Дякую, такого не їм!— пирхнула, мало не онімівши з несподіванки.

Ірка знову хихикнула — вже не так самозакохано.

Що таке ліві гроші, Софійка розуміла не зовсім, бо на уроках такого не вчили. Але щедрий Вадимів жест розчулював. І давав привід знову щасливо, до почервоніння кінчиків вух, думати: о тобою, Вадимчику, все не так просто!..”

Урок давно скінчився, і біологічка дозволила тим, хто живе неподалік, іти додому.

Здолавши перелазик, Софійка з подивом помітила, що опинилася саме на тій вуличці, де жив загадковий хлопчик зі світлини. Ось і той дворик, тепер — із тюльпановим квітничком! Спершу навіть не впізнала: бачила-бо востаннє в жовтому опалому листі!

— Скільки я тобі казала, щоб туди не ходив!— долинув із розчиненого вікна жіночий голос.

— Я тільки попросив грошей на цирк: ти ж не даєш…— відповів хлопчик.

— Ще й грошей просив! І що? Поживився?

— Нема в нього зараз… Може, коли цирк наступного разу приїде…

— Звісно, нема! Для нас у нього тепер нічого нема й не буде, як ти не розумієш! Тепер усе для Іншої! На весілля!

— Але ж він подарував тобі…

— Що? Отой копійчаний пучок рясту?!

— А мені колись — шоколадку…

— Отоді? Ще восени?! Працюючи на гуртовій цукерковій базі?! Щедрий татусь Валентин, нічого не скажеш!..

— Але…

— Годі! Щоб я про нього більше й слова не чула!

Софійці стало не по собі. Невже таке може бути? Варто все добре обмізкувати!

9.Чоловік із виколотими очима

— Ну як?— Сашко аж підскочив назустріч.

— Ніяк!— відповіла понуро.

— Що, не дозволили?

— Не дозволили чого?

— Ну, кошенят…

— А-а-а, про це я ще не питала!.. Коралів от досі не знайшла!

— Гм-м… Жаль. Бо вона вже одна зосталась. Чорнобілка.

— А тих — розкупили?

— Пороздавав!

Кошеня вже не чіплялося безпомічно кігтиками і лагідно муркотіло.

— Мені не дозволять, бо й так удома завинила!— На чорно-білу котячу шубку закапали гарячі сльози.

Сашко похнюпився:

— Що ж робити?

— Нічого! І цю віддаси, а я, так і буде, вікуватиму без кота…

Чорнобілка тихенько писнула.

— Я про намисто питаю. Де ж його шукати?

— Хіба у чиїхось кишенях!— про всяк випадок пильно глипнула на Сашка.

— Украв хтось, гадаєш?— невинно закліпав той.— Ну якщо так, пиши пропало!..

— Дякую. Порадив!

Удома все думала про кошеня. Отак щоби принесла — невже вигнали б? Можуть! Але ж яке гарнесеньке! Отут би й жило, біля батареї. Змостили б кубельце… Ні, краще під ліжком.

Бр-р-р! Знову це фото! Здається, кілька разів одкидала його подалі, а воно знову на світ вилазить. Такий зловісний цей чоловік без очей! А фотографію треба повернути. Просто підкласти в сумку Вадимові.

Чи таки зважитись? Цікаво, які все ж у нього очі? Ет, будь що буде! Ризикну!

Софійка бере світлину і зачиняється в шафі.

— Готово-с!..

Гладкенький лисуватий фотограф догідливо зиркає з-за фотокамери на високому штативі.

Софійка мерщій ховається за важкою ширмою. На світлині ширма чорна, а у світлі ламп — зеленувата, оксамитова. І пахне тут, як і в їхньому старому домі, вогкістю й пилом, а зовсім не цвіллю й нафталіном, як думала раніше.