Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Сторінка 15

Тяжкі вагання перервала тітонька. Вона похвалилась, що має десять вільних днів і збирається до Половинчика — навідати маму, Софійчину бабусю.

— Поїдеш зі мною?— спитала весело.

— Хочу, але… Ще не знаю…

— У тебе секретні плани?— лукаво оглянула племінницю.— Нова футболка, умите личко, зрізані нігті… О, щось тут не те!..

— А ви… ви щось теж підозріло веселі!— Софійка ховала паленіючі щоки.

— Ха-ха! Мені й справді є над чим посміятись. Уявляєш, Валентин приходив миритись! Просив пробачення й запропонував, оскільки намисто знайшлося, призначити нову дату весілля!..

— І?..

— Хіба можна будувати щастя на брехні? Він вважає, що правда є різна. Мовляв, деяку ліпше приховати, аби не засмучувати ближнього! Чесно хоче почати життя з чистого аркуша, не засмічуючи його всілякими попередніми помилками з усякими дружинами та дітьми.

Ет, одягла жовту! І трохи розпатлала темне волосся: не те, щоб дуже, а якраз, щоб ніхто нічого не запідозрив. Злегка покусала губи і пощипала для рум’янцю вилиці: не малюватиметься ж, як Ірка Завадчук! Ще якби справді яке свято, а то…

Під акацією — нікого. І не дивно: наручний годинник підказував, що вона прибігла зарано. От і гаразд: віддихається і позбирає розбурхані думки.

Вадим запізнювався на хвилин двадцять. Невже підшукує букет?

Нарешті!

— Ти чого?— кинув з ходу.— Попереджаю: бабки за твої коралі вернути не зможу. На днях нас із компаньйоном накрили під час операції, ледве відкупились. Отак от…

Замовк, наче вдавився, витріщившись на Софійчину шию. Навмисне чи випадково, але на зустріч прийшла в коралях. Мабуть, усе-таки забула зняти!

— То інша тема. В мене до тебе ось що: познайомилась із… із класним екстрасенсом. Аби розвіяти прокляття, йому потрібні світлини… фотки твоїх предків. Можеш позичити?— Мала напередодні вдосталь часу, аби придумати найвірогіднішу версію.

— Екстрасенс? Оба-на!— Вадим збагнув, що ніхто не збирається пред’являти йому претензій, і подобрішав.— А він може вгадати, йти мені в долю з одним друганом чи наколе?

— Не знаю. Спочатку фотографії. Чиї вони?

— Ти б краще у моєї дияволиці спитала! Вона любить над ними нюні розпускати! А я нагріб, що трапилось, і за те подякуй! Десь, правда, була ще така прикольна фотка! На ній мужик із виколотими баньками! Не знайшов!..

— Нічого, спасибі й за це.

Іще б говорити… Про що?..

— То я пішла!..

— Ну ти й хохмачка! Якщо вже ми тут, може, хоч у якусь кафешку сходимо? Кока-коли вип’ємо?

Тікала, як уранці з-під сусідського вікна. Це ж треба! Відразу — такий серйозний поворот: у кафешку! А тоді дивуйся, чому така легковажна молодь!

19.Двірник-дворянин

На звороті підписано: “1910”. Це найдавніша дата на Вадимових світлинах. Кілька років після прокляття. Отже, почати саме з неї? Гарненький — Ірка сказала б симпотний — русявий юнак у формі з оберемком білого бузку. Когось дуже нагадує, але що дивувати: родичі мусять бути схожими!

— Карточку — з неділі!— гукнув худий довготелесий фотограф, спакував апаратуру й пішов.

Юнак усе стояв коло білого бузку. Софійки бачити не міг: вона ж бо в коралях. Згріб суцвіття й уткнувся в нього обличчям.

— Чи гоже мені замітати безконечні алеї?!— вигукнув.— У своєму Вишнополі я робив те саме, але не як прислужник, а як господар! Чи ж маю довіку спокутувати батькову провину?

Хлопець узяв з-за каштана добротну мітлу і недбало змів розсипані бузкові галузки.

— А панна Юзя таки буде моєю!— пригорнув мітлу, як пригортають даму серця, і закружляв із нею в уявному вальсі. — Моєю, чуєте?!

У глибині алеї шелеснули кроки. Юнак спохопився й заходився підмітати.

— Ах, це ви?— На стежку вигулькнула ошатно вбрана панночка, засоромилась і прикрилася, ніби від сонця, мережаною парасолькою.

— Панно Юзю?— Юнак кинув мітлу й ухопив дівчину в обійми.

— Ах, облиште, Мітелю!— запручалася панночка.— Нас можуть побачити папа!

Юнак відскочив, ухопився за голову, а тоді став гарячково обривати бузок і кидати дівчині до ніг.

— Юзю, кохана!— картинно упав перед панною на коліна.— Ми не можемо більше чекати! Ви мусите вийти за мене заміж!

— Але папа…

— Ми втечемо! Ми втечемо до мого маєтку і щасливо заживемо в двоповерховому будиночку! Ви знаєте, Юзю, лиха доля змусила мене, дворянина з діда-прадіда, працювати нещасним двірником. Але все має межу, і я, оволодівши нарешті вашим полум’яним серцем і домігшися вашої шляхетної руки, хочу кинути всі ці марноти й зазнати справжнього сімейного щастя! Я — о, ви ще дізнаєтесь, хто я! Я — найдостойніший із достойних! Панно Юзю, скажіть лишень “так”!!!

— Я, власне… Там, за кущем — валізка… Взяла найнеобхідніше… Решта, гадаю, знайдеться для мене у вашому домі?.. Справжня любов подолає все! Мішелю, я готова їхати з вами хоч на край світу!!!

— О панно Юзю! Ви — моє життя!..

Край світу Софійці не дуже підходив. Може, запобігти втечі, повідомити батьків?.. А може, допомогти молодятам? Дуже хотілося побачити щасливий кінець цієї романтичної майже казки!