Сагайдачний (1924) - Сторінка 108

— Я буду говорити правду.

— Я знаю, що твої уста неправди не скажуть. Та правда не буває така пекуча, коли її у гарну форму прибереш. І ти так роби. Не дуже на панів гримай. А як тобі подобався панський пир?

— Скажу правду, що мені зовсім не подобався. Це отруя і марнотратство.

— А польські пани так живуть щодня. Я те сам бачив і не хотів перед ляхом показати, що я скуп’яга і також знаю поставитися. Мій кухар служив по панських домах і знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справді того в житті ще не бачив?

— Не бачив. Я в Польщі ніколи не бував.

— А у князя Острозького?

— Я до князя на пири не заходив і між блюдолизів не пхався. Але те знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував я також про пири у князя. Великих панів з Польщі у нього не буває. Як відомо вашій милості, вони його не люблять, а він їх теж не дуже. Меншу братію приймає князь скромно. Йому байдуже, що про нього говорять, бо і так окричали його скупарем. Нарешті, коли б князь тільки видавав на пири, що польські пани, не набивав би стільки бочок золотом та сріблом.

— Пан Януш його у цьому виручить. Він тепер одинокий спадкоємець, як його брат, один і другий, вмер.

— Хіба ж і князь Олександр вже не живе?

— Не знаєш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобі віршу чи там лемент на його смерть, скомпонований через Острозьку школу.

— Було чого лементувати, — говорив Петро, — здавалося, що бодай половина великої фортуни Острозьких останеться при православних, та й це пропало. Така наша доля. Князь Януш зляшився з тілом і кістками. І школа, і друкарня — усе загириться. Мені дуже старого князя жаль. Не завидую його багатству. Доля люто його переслідує.

Конашевич обняв голову руками і важко задумався. Йому нагадалася його молодість. Величава стать старого князя стала йому перед очима. Аксак помітив, що Петрові канула сльоза на стіл.

— Не гадав я, що вашмосць цього не знаєш, я був би тобі цього нині не говорив. Бачу, що ти співчуваєш горю князя.

— То мій добродій. Йому завдячую те, що знаю, і чим я є. Коли б не ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищої освіти. Нині я був би в душевній темноті орав невеличкий батьківський загонець. Смерть князя Олександра — то не лише горе для старого батька, і так вже надто прибитого горем, але це горе всю православну Русь дуже болить. То ціла Україна втратила в особі князя Олександра велику могутню опору, одну з цих нечисленних, які нам лишилися. Від межі Польщі щораз ближче до нас падуть ці опори одна по одній. Ляхи добираються щораз до серця України. Яких-то треба буде зусиль, якої боротьби, щоб ту навалу здержати. Цілий той тягар звалиться тепер на наші плечі. Вже і в Києві лях стає твердою ногою. Ось чому я намагаюся підготовити синів українського православного вельможі до того, щоб вони, як виростуть, — дай їм боже здоров’я — не пішли слідом других, а держалися свого рідного, православного грунту. Якби у мене була до цього спромога, я би скрізь учителював по домах наших вельмож і усюди ширив би ту саму правду. Та в мене такої спромоги немає. Я лише хотів би бути того певний, що мої дорогі учні не підуть тою дорогою і стануть колись славними оборонцями церкви і народності. Не знаю, як довго доведеться мені цю мою місію в домі вашої милості сповняти. На мою думку, їх образування на моїй науці не скінчиться. Їх треба буде вислати у світ. І я потерпаю, що як вони підуть на захід (а куди ж могли би піти?), щоби моя праця не пішла намарне, щоби цих молодих душ не повели туди, куди пішов князь Януш, син славного православного батька.

— Без поради вашмосці я нічого не зроблю. Та чого ж би нам так швидко розставатися?

— Спасибі вашій милості за довір’я та честь. Але я тут не можу сидіти аж до їх виросту. Мене жде інше завдання. Я мушу ще за іншими підпорами нашого побуту, нашого існування шукати.

— Не розумію цього добре.

— Це козацтво, ваша милість. Його так лишити не можна. Його треба зорганізувати так, щоб воно стало поважною силою, з якою Польща мусить числитися. Козацтво тепер-то молодець, повний енергії і сили, перейнятий благородною думкою, але без життєвого досвіду. Такий юнак, полишений сам собі, робить промахи, а навіть може зійти нінащо. Навпаки, коли він мати буде розумний провід, може стати славним чоловіком. Якщо з козацтва таке станеться, тоді солоницький погром не повториться.

— Вашмосць, чи не надто ідеалізуєш козацтво? Ті промахи, як ти їх називаєш, переступили межі промахів, це вже гільтайство, супротивне прийнятому порядкові.

— Ваша милість, не знаєш козаків так, як я. То були лише промахи, а не гільтайство. Не козаки дали до цього причину, а своєвільство і утиск панів. Пани допускалися на простому народі безправства супроти законного порядку і не дивно, що козаки безправством хотіли безправно побороти.

— Не легкого завдання піднімаєш, вашмосць. З свавільної буйної купи зробити карну, здисципліновану силу, то праця Сізіфа.

На те Конашевич, усміхаючись:

— Коли б був Сізіф познайомився трохи з правилами механіки, коли б був прочитав науку Архімеда або познайомився з великими будівничими Ассірії, Вавілона та Єгипту, був би стільки не намучився і був би, певно, доконав свого. Жодне завдання не може бути неможливе до переведення, коли знаємо способи і засоби до того. Сізіф не вмів собі ради дати з одним каменем, як його нагору витягти, а старинні механіки знали витягти вгору велетенські камені і полишити на це такі свідоцтва, над якими теперішній світ з дива не може вийти.