Сагайдачний (1924) - Сторінка 12

Плескач прикликав з робітні хлопця, щоб їм послужив.

Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись у свої сині капоти і причепурились.

Плескач оглянув їх від ніг до голови і заявив, що на замок сам їх поведе.

— Там мій сестрінок у княжих гайдуках служить, він уже сам решту заорудує, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопці, пам’ятайте, щоб не залякались та не поплутались, як його милість до вас заговорить.

Таких селюхів, як наші кульчичане, оце поучення не конче підбадьорило. Вони почували себе ніяково. Перед таким великим паном можна поплутатись, зробити або сказати щось не до ладу, князеві не подобатись, а тоді шкода було такий далекий світ їхати. Але вороття вже не було, і треба було йти. От коли б тут був дідусь Грицько, то вони всі йшли б сміло. Аж стара Плескачиха на ті упімнення і науки не втерпіла, щоб не завважити:

— Господи святий! Та чого ти людей так лякаєш? Та ж наш князь не вовк, хоч би й нічого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.

Пішли в замок. По дорозі вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.

З міста вела на замок вулиця Замкова, найкраща в цілім Острозі. Тут були найгарніші доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа, друкарня, і тут мешкали вчителі, ректор, княжий лікар і аптекар. На початку вулиці стояв латинський костьол. По тій вулиці ходило багато народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар і козаків.

Усім живіше забило серце, як зблизилися під башту, де була замкова брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим і звідкіля приходить. Плескач викликав свого сестрінка і розповів йому, про що йде. Заки він прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, і зараз відізвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого дива не бачили. Вони аж роти порознімали, а вартовий дививсь на них згірдно, начеб хотів сказати: "Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу і чую".

Плескачів сестрінок забрав кульчичан з собою. Тепер і вартовий, почувши, з чим ті люде приїхали, дививсь на них ласкавіше.

Услід за ними закликав Плескач:

— А заходьте до мене обідати.

На замковім майдані було багато людей, найбільше військових. Гайдук перевів їх до замкових сіней і, прикликавши старого княжого слугу, передав йому куль-чичан. Він повів їх сходами на поверх.

Князь тільки що вернувся з церкви і снідав, як слуга сказав йому, що прийшли аж з Самбірщини якісь люде з письмом від владики. За хвилю приказав князь впустити їх.

Застали князя в його кріслі. Він був одягнений у довгий халат, рамований соболевим хутром. На голові мав невелику шапочку.

Кульчичане, увійшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи всі науки Плескача, гукнув:

— Слава Йсусу Христу!

— Слава вовіки! — відповів князь і простягнув руку.

Степан, поступаючи осторожно по гладкім помості, підніс і передав владиче письмо, відтак поцілував князя в одежу, кланяючись до колін.

Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно придивлятися, що в тій кімнаті побачили. Уявляли собі, що князь мешкає в золоті та по золотім помості ходить, а тут така простота, таке убожество, що коли б це дідусеві Грицькові розповіли, то, певно б, не повірив. Князь мешкав, як звичайний худопахолок.

Князь поклав письмо перед себе на столі, підвівся з крісла і приступив до кульчичан. Тепер побачили вони велетню стать князя з довгою білою бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколішки перед ним, як перед святим. Вони так і зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопці.

— Не треба, — каже князь. — Навколішки стається лише перед Богом, а я грішний чоловік, як би і ви, — вітайте! Владика Стецько Брилинський, мій знакомий і друг, пише мені про тих хлопців, а ще більше про вашого дідуся… Я знав колись Жмайлів, але то вже давно було… Скількі вашому дідусеві літ?

— Перейшла сотка, прошу вашої княжої милості, я його внук, а то — правнук.

— А цей другий, то не твій син?

— Ні, це сирота по нашім добрім сусіді, що поляг головою, коли ми, кульчичане, від татарви відбивалися. Маму його теж вбито, а громада присудила, щоб ми сироту прийняли за свого, бо в нас такий самий одноліток був, оцей Марко. Хлопці так полюбилися, що один без одного й жити не можуть.

— Ви, шляхта, гарно списалися в обороні владики, — чи ти при тій справі був?

— Як же би ми самого дідуся пустили?

Степан став оповідати все подрібно. Князеві це подобалося і він був вдоволений

— Ви гарні люде і подобаєтеся мені.

Ті слова осмілили Степана, і він став оповідати про їхню пригоду в дорозі з розбишаками. Князь відразу зморщив чоло, бо балакання шляхтича виходило задовге. Аж коли Степан розповів, як Петро ватажкові сплутав ноги, чоло князя знову випогодилося.

— То ти, синку, такий проворний? — князь погладив його по лиці, підвів голову вгору і дивився йому в очі. Петро дивився своїми синіми, мов незабудьки, очима в княже лице. — Розумні в тебе очі, як познакомимося ближче, то, може, другами будемо. Ну, гарно, — князь плеснув у долоні, і зараз начеб з-під землі явився старий слуга. — Оцих хлопців заведи до ректора. Вони мають бути прийняті в бурсу і в нашу школу. Ректор скаже, в котру. Скажи, що і в бурсу, і в школу на наш кошт. Ти, Жмайле, де живеш?