Сагайдачний (1924) - Сторінка 161

Пані Дзюбінська налякалась дуже і ломила руки в розпуці. Анна дрижала теж, але показувала бадьору і потішала свою старшу товаришку. Вона була певна того, що пан Конашевич дасть собі з ними раду.

Товмач-шляхтич, показуючи на скриньку, говорив так, як його Сагайдачний навчив.

Татари позіскакували з коней і обступили скриньку так, як голодні поросята принесене корито з кормом. Брали собі скриньку з рук, через що повстала велика метушня.

Тоді Конашевич дав знак своїм козакам і вони всі, мов яструби, впали на юрбу з колами і стали з усієї сили бити.

— Держіть коней, щоб не розбігались, — кричав Сагайдачний.

Татари не сподівалися такого прийняття, збилися в купу і стали кричати.

Козаки з панами били по лобах, аж черепи тріскали.

Іскра ловив коней і зв’язував докупи.

Антошко храбрував і ціпком, і своїм твердим лобом. Котрого татарина штовхнув, то вже не встояв на ногах.

Анна, дивлячись на це, сердечне сміялась і показувала своїй подрузі Антошка. Він, що розбіжиться і вдарить, а татарин лише руки розведе і паде на землю.

Метушня тривала недовго. Ті татари, що вціліли, втікали в степ і ховалися в траву. До коней не було приступу, бо Іскра з козаками грозив рушницею.

Усі дуже знемоглись, сливе дух переводили.

Анна приступила з сіяючим з радості лицем до Сагайдачного:

— Дякуємо пану Конашевичеві, як нашому спасителеві. Я все була певна, що вашмосць не дасть нам загинути…

Конашевич не відповів нічого, лише подякував головою за привіт.

— Іване! — гукав Сагайдачний до Іскри. — А скільки коней піймав?

— Буде з тридцять…

— Добра заміна, — каже Сагайдачний, — щось так, як би за одного три. А того окупу, який їм дістався, вистане на цілий рік. Тепер, мосця панна, — каже до Анни, — прошу потрудитись зі мною, вибери собі коня, якого хочеш…

Анна покрасніла, мов вишня, і пішла з Сагайдачним до татарських коней.

— Коли панна Анна на конях не знається, то позволь, що я сам виберу. Татарські коні такі витривалі, що заїдеш на ньому до самої Польщі…

— Я дуже дякую пану Конашевичу за такий подарунок, але я на конях не знаюся… — Вона подала йому руки і поглянула ласкаво у вічі.

Козаки і шляхта пішли й собі коней оглядати, та лиш язиками цмокали. Вони були дуже гарні і сильні степовики, тої самої породи, як ті, на яких татари аж на Венгрію забігали. Сагайдачний вибрав для Анни коника, мов мальованого, у нього була гарна невелика голова з буйною гривою. Шия — мов у лебедя. Очі блистіли вогнем і розумом, широкі груди і такі ж гарні ноги. За ним волочився гарний довгий хвіст. На чолі пишалась біла стрілка, а так само усі чотири ноги були над копитами білі.

— Та то, моспане, араб чистої крові, — говорив з захопленням пан Пшилуцький,-на нього хіба ціни немає. Панно Анно, кажу вашмосці, що то королівський дар… Подякуй…

Анна запаленіла ще дужче і подякувала. Відтак приблизилася до коня і стала його гладити по шиї. Коник обнюшив її і став потирати своїм лобом до її плеча.

— От вже і приязнь завелась, — говорили шляхтичі. — Він здається вже уїжджений.

— Беріть, люде добрі, по коневі і сідайте. Ми тут довго попасати не будемо. Та голота готова зібрати більше гільтаїв і на нас напасти… Ти, Іване, йди до вогнища, там ще дещо для вас лишилося печеного…

— Га, га! А ви звідкіля м’ясо взяли? Ми такі голодні, мов вовки…

За хвилю коні були осідлані і нав’ючені. Пустилися в дальшу дорогу. Анна сиділа на своєму буланику, котрий показався спокійним, мов дитина, і уїждженим. Вона держалася все при боці Сагайдачного і радо з ним розмовляла.

Поки сонце зайшло, проїхали великий шмат дороги. Стали на нічліг. Небо палало від заходу рожевим світлом, денна птиця замовкала. Усе спішило на нічліг. Журавлі летіли довгими ключами до своїх гнізд. Десь далеко почувся в болоті хор жаб. Степ виглядав так, начеб нічні працьовики міняли денних в якійсь великій робітні. На землю насідала густа роса.

Козаки назбирали сухої трави і розвели вогонь. Сагайдачний повиділював сторожу на ніч, по двоє в одну чергу. Для жінок розіп’яли шатро.

На другий день десь з полудня зблизились до одного дніпрового рукава, що перепливає дикі поля, і натрапили на козацьку редуту. Здалеку видно було на обрії високий стовп, начеб з бузьковим гніздом на вершку.

— Слава Богу, — каже Сагайдачний, — ми вже між своїми.

— Що це за стовп такий? — питають шляхтичі.

— Це козацька фігура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка з смолою. Коли наближається небезпека від орди, то цю бочку запалюють, а з того хрещений народ знає, що небезпека близька. За цим знаком запалюють другий і третій, і так народ або ховається, або втікає, або стає до оборони.

— А хто ж їх запалює?

— Така фігура стоїть посеред редути, котрої козаки пильнують, їх тут багато на Запорожжі. Ми зараз будемо в такій редуті між своїми, і там ми переночуємо. Ми цієї ночі добре проспимось, бо там вже буде кому нас сторожити і про їжу для нас подбають.