Сагайдачний (1924) - Сторінка 189

Зараз опісля стали спускати униз відра і тягти воду, котру вливали в наладжені корита. Вода зразу була каламутна, та ніхто на це не зважав, бо умирав від спраги. Коні, почувши воду, стали іржати і рватися з припонів до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб більше було до води приступу. Народ перся до води, що аж сторожу треба було поставити для вдержання порядку. Це протяглось до заходу сонця. Вода прибувала в колодязі чимраз вище, добра, студена, чиста.

Зараз поставили на двох стовпах дерев’яний вал, на якому причеплено довгий мотуз з відром. Козаки напереміну тягли воду і вливали до корит та човнів. Люде начеб віджили, усі повеселішали, начеб на світ народились.

Чепіль говорив до Жмайла:

— Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустині. Пропали б ми, мов руді миші в степу. Тепер можна вже підождати на місці, поки підмога не прийде. Татари йно ждуть того, коли ми здамось, і тому нас поки що не чіпають… Хай ждуть, ми підождемо теж.

— І ми довго ждати не можемо, бо харчів не стане. Треба усю поживу перечислити та видавати на кожного по паю. Іззовні ми нічого не добудемо: ні вола, ні осла.

— Нам треба забезпечитись на яких два місяці.

— Краще буде, як поміркуємо на три, — каже Жмайло. — Особливо з сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось саму конятину їсти. Ти, батьку, прикажи кухарям почислити все, а я вже порахую як слід…

Усі благословили Жмайла і почували себе бадьорими. Навіть скот повеселішав і взявся за суху пашу.

В таборі залунала весела пісня, забриніла бандура…

Татари не могли того зрозуміти, що сталося. Підкрадались вночі під табір і замість одчаю почули веселість. Як донесли про те ханові, він каже:

— Тим шайтанам сам чорт помагає. Мусимо їх брати силою, а то далі ми всі з голоду і спраги поздихаємо…

Справді, татарське військо голодувало, а воду для людей і коней привозили у шкуряних баклагах.

Зараз другого дня пішли татари до наступу. Вони під’їхали з одного боку з великим криком і пустили на табір велику силу стріл, які навіть не долітали. Козаки стріляли з гармат і рушниць, косили татарські ряди, мов траву. Татари подались назад і вже того дня не наступали.

На другий день знову ніхто не показувався. Татари кудись пропали.

— То якісь татарські хитрощі, — говорив Чепіль до старшини. — Вони щось задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так можна на Січ вістку послати…

На таке каже Струк:

— Сього не треба. Як на Січі вже є Сагайдачний, то він, певно, поспішить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на виручку йти. Тепер робота коло хліба, і всі порозходилися. А заки вони зберуться, то ми пропадемо…

— Краще би розвідати, куди татари поділись, — каже Жмайло. — Я поїду сам на роз’їзд.

— Ти не поїдеш, бо тебе тут треба, ти ж — обозний. Роз’їзди пошлемо на всі боки, а вже досвідних людей ми знайдемо…

Старшина стала подавати різних запорожців, які своєю проворністю відзначались.

— Поїде Степан Бульба, Тарас Печінка, Максим Грух, Конопель. Господи, у нас не було би людей!

Названих зараз прикликали, а Чепіль каже їм:

— Беріть, голуб’ята, по десятку козаків, виберіть найкращі коні і гайда на роз’їзди… Розвідайте, куди татари ділись? У бій не вдавайтесь, а, помітивши, де татарва, завертайте швидко у табір. Може, справді покажеться таке, що зможемо рушити далі і перебитись табором.

— Воно би можна і зараз так зробити, якби ми могли з собою і наш славний колодязь забрати, — каже Бульба. — Ну, їдемо, братчики…

Зараз розійшлись вибирати собі людей і коней.

Роз’їзди виїхали з табору і незадовго пропали в степу.

Надвечір всі вернулися, крім Степана Бульби; він поїхав прямо на північ.

— Ті, певно, пропали, — каже Чепіль. — Там, певно, була найбільша сила. — Ну нічого… треба у той бік послати за слідом другий роз’їзд… той мусить бути обережніший…

Як лиш на світ заноситись стало, виїхав на північ другий роз’їзд. Другі роз’їзди, які повернулися вчора, ніде татар не стрінули. Нинішній роз’їзд недалеко заїхав, як помітив від півночі великі клуби диму, начеб чорна велика хмара припала до землі і сунулась з півночі на південь. З півночі підганяв її сильний вітер.

— Степ запалили, втікаймо! — крикнули в один голос всі козаки і завернули коні.

Вони поприлягали головами до шиї коней і підганяли їх. Коні зрозуміли теж небезпеку і гнали так, що під животами майже землі не доторкали.

В таборі помітили їх теж і зараз зауважили пожежу в степу, яка йшла з півночі.

Жмайло став на возі з сіном і кричав:

— Хто живий, виступайте окопувати табір, та лиш так, щоб траву перекопати. Порозносити судна з водою попід вози, щоб можна погасити пожар.

Довкруги табору зароїлося від людей. Кожний поспішав, хапаючи що в руки попало: шаблю, келеп, заступ… Робота йшла дуже запопадливо.

Жмайло приказав перенести порох усередину табору і прикрити переверненими суднами, а на це накласти одежу і зливати водою. Всі жінки в таборі тягли воду з колодязя і помагали козакам.