Сагайдачний (1924) - Сторінка 27

— І що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?

— Не покинув вашої світлості і не покине, поки я живу.

— Я мав право говорити так і про Косинського, а сталося інакше, і він, забувши страху господнього, підняв на мене святотацьку руку, на свого добродія.

— Ваша світлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.

— То чому ж мені не сказали? Я ще був би в силі такого Косинського по-княжому винагородити.

— То не було діло вашої світлості, лише князя Януша. Без Рокитни можна було обійтися. Косинський далекий від того, щоби проти вашої світлості повстати. Його діло з князем Янушем, і справу можна би мирово поладнати.

О. Дем’ян князя Януша не любив як перевертня і тому його не щадив, а як сповідник старого князя, маючи в руках ключ до його совісті, міг собі позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике зухвальство.

— І ти, отче, радиш мені йти на мирову з розбишакою? Ні, того не буде. Я його поконаю збройною рукою і роздавлю, як муху!

— Смію завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги наші, яко же і ми оставляємо должникам нашим.

— А хіба ж це по-християнськи — нападати по-злодійськи на другого і його добро грабити?

— Я знаю, князю, що Косинський в цілій Білій Церкві нікого не пограбив.

— Як нікого? А князя Януша?

— Шукав відплати за зроблену йому кривду.

— Твій совіт лукавий, — каже подражнений князь. — Як хочете, то йдіть всі до Косииського, і ти, і твій брат, всі!

— Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милості, не опустимо вас, хіба нас киями прогнати прикажете. А ще й тоді, відійшовши, величати будемо князя Костянтина, як защитника і добродія православної церкви. Але було моїм обов’язком, як сповідника і духовного дорадника вашої світлості, звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий покласти голову, бо за вашу милість я перед Богом відповідаю.

— Що ж тут не по-божому? Хіба Бог забороняє свого добра захищати?

— Якби з цього мало вийти більше лихо, то треба таку защиту понехати.

— Не розумію тебе, отче. Яке ж може вийти з того більше лихо, як те, що мене той злодій, мене, православного князя, ограбив?

— Він не вашу милість, православного князя, защитника нашої церкви, пограбив, лише шукав своєї кривди на князеві неправославнім, на католикові.

— Як смієш! — крикнув князь і затиснув кулак.

— Удар, князю, ось моя сива голова, — сказав о. Дем’ян і склонив голову. — Я сказав правду і ще остерігаю вашу милість, що з тої міжусобиці повстати може велика шкода для православної церкви.

Князь заспокоївся, а о. Дем’ян говорив далі;

— Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша милосте, того Косинського, коли би він у твої руки попався. Не треба козаків доводити до крайності. Прийде час, коли вони будуть одинокими защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по вашій голові? Син найстарший вже для церкви пропав. Він — латинник і лях, з тої дороги його не в силі ми завернути. Діти вашої милості не підуть слідами свого славного батька. Рід Острозьких для церкви пропаде, це почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це душа і кров українського народу. Правда, вони ще не з’єднані, та над цим треба працювати, пригортати їх до себе, як свавільні діти. Уся шляхта може покинути свою церкву — народ, а цвіт його, козацтво, церкви ніколи не покине, а за неї голову положить. Могутність вашої світлості поконає Косинського, але не сміє його знищити. Батько покарає свавільну дитину, але її не уб’є. Не дай мені, Боже, дожити такого нещастя.

Бесіда о. Дем’яна зробила на князя велике враження. Він очевидно м’як, як віск, від слів свого сповідника, хоч як його княжа гордість проти цього бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможі, як польський гетьман Жолкевський, то доконали упімнення слабосильного о. Дем’яна. О. Дем’ян, вийшовши від князя, пішов прямо до свого брата-кожем’яки, у якого жив Северин.

В домівці Северина було замішання. Северин збирав свою мізерію і ладився в дорогу. О. Дем’ян прийшов в саму пору.

— Ти куди?

— Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабіти, як козацтво рушається?

— Чи до Косинського тобі спішно?

— Авжеж…

— Бійся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смієш покинути.

О. Дем’ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього і каже:

— Та я би мав проти козацтва з князем йти? Ніколи! Мені би на Запорожжі того ніколи не вибачили, я би сам себе прокляв, і нашому родові, моїй добрій славі була би ганьба.

— А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобі те все розтолкую.

Северин зібрався й пішов з о. Дем’яном. Як прийшли на місце, о. Дем’ян зачинив двері, щоб їх хто не підслухав, і каже:

— Я прямо від князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо міг я вже тебе не застати. Ти в гарячій воді купаний, бо така річ вимагає розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе покладав він надії, тому мав ти в його посілостях певний приют і охорону. Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь світ підняв би на тебе великий крик, а князь ніколи би тобі цього не вибачив.