Сагайдачний (1924) - Сторінка 41

— Добрі ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворіння: лиху людину нюхом пізнає і не попустить їй. Знаєте, що він раз на смерть загриз розбишаку, що хотів мене, самітнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то і не пікнув.

Старий відчинив хатчину і попросив туди гостей. На припічку тліло. Він розвіяв огонь і засвітив грубу воскову свічку.

— Вітайте мені, любі гості! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сідати просимо.

Хата була зовсім проста: піч, лежанка, одна лава, стіл, полиця — усе з простих дощок. Над столом — образ богородиці, а доокола нього повішана в порядку зброя: шабля, пістолі, дві турецькі рушниці. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвів у печі вогонь та став подорожніх приймати, чим хата багата. Приніс із погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.

— Будь ласка, споживайте здорові та напийтеся, лише за горівку вибачайте, бо її не маю.

— Не дуже-то і нам за нею[4] банно.

— Ну, коли так, то ладно. Деколи і у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.

— Хіба ж сюди купці заходять?

— А заходять, — я з них живу, продаю їм мед, шкури, віск.

— Які шкури?

— Та вже ж, що не з мишей, а звірячі. Є лисячі, вовчі, ведмежі, сарнячі, оленеві, — звіра тут досить. Від них я купую всіляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, — що треба.

— А цей ліс чий?

— Що ж тобі казати, коли не віриш. Казав, що мій, а ти за пістоль хапаєш. Вгадай сам, чий він.

— Не тому я за пістоль хапав, — оправдувався Петро, — а то не знав я, який ви чоловік, а ми все маємося на осторозі.

— Що й казати, — обзивається Марко, — ми все погоні виглядаємо.

— Погоні? А звідкіля?

— З Острога, від князя…

— Смійтеся з того, кому б там хотілося зимою за втікачами ганятися? Коли б ти і кріпаком був, та від пана втік, то ще не важилися би. Зима — не мама. Вони вас вже і так за пропащих вважають, і як у вас був який приятель в Острозі, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.

— А вам, діду, не лячно так самому в лісі жити?

— От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж мені боятися? Я із цього лісу вже двадцять п’ять літ не виходжу, і тут мені так добре, як у Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще і другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени — по мед і овочі; весною — по шкури. Привезе мені полотна, солі, тютюну, пороху та олова, борошна на паляниці, сухарів. Чого ж мені більше треба? А коли б лихий чоловік трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вірні собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лісі гарно живеться. Ні зимою, ні літом мені не вкучиться. Взимі мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра підемо на лови, лише прилагодь багато добрих стріл, то заведу тебе в таке місце, що не жаль буде труду. А літом, то в мене так, як у божім раю, самому Адамові не було краще. Ех, коли б побачили! Як ліс стане зеленіти, як трава зацвіте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж відмолодію. Справді, тоді й людей не хочу. Навештався я по божому світу, був на возі і під возом, усячини надивився, а тепер відпочиваю та Богові милосердному дякую, що мене в той рай завів.

— Де ж ви, діду, бували?

— Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сіно на долівці. — Бував на Запорожжі, з козаками на турка ходив походами. Крим мене знає, побував я і в тяжкій неволі бусурменській, лише слава Богові, що не довго, бо вдалося мені втекти, поки на місце, у Бахчисарай, завели. Як будете на Січі, то поспитайте старих січових дідів за Ониська Печеного… Що я тепер? Старий гриб, а тоді я молодець був, та що й говорити? Потому я з козаками на море ходив…

— А скільки вам, діду, років буде?

— Скільки мені буде, я того не знаю, скільки мені є: вісімдесят минуло і на перший пішло.

— Молодший від нашого дідуся, — каже Марко до Петра.

— А твій дідусь хто такий?

— Далеко звідсіля, аж під Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто років, як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Жмайлом звався, не знать, чи ще живий?

— Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому небесне… Жмайлів я знав на Запорожжі кількох. У мій час було їх на Запорожжі кілька. Та не кожний там і Жмайлом мусив зватися. Запорожці такий химерний народ, що кожному своє імення приложать, до чого хто вдався, або й так. Ось мій батько звався Залужний, а мене прозвали Печеним, а як прозвуть раз, то не відпросишся і не відкупишся. Коли будеш за це сердитися, то вони ще більше при своїм будуть стояти. Ось із чого мене Печеним прозвали. Пішов я раз з козаками в Крим. Послали мене з другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене піймали. Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що і як, скільки козаків прийшло. А я начеб води в рот, — нічичирк. Хіба ж своїх буду зраджувати? Тоді стягнули з мене сорочку та давай припікати розпаленим залізом. Шкварчало моє тіло, а я затяв зуби та й мовчу. І були б мене на смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася… Як мене так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомін та стукітню наших… Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар, а мене освободили… Довго я лічився з ран, але таки не пропав… І тоді прозвали мене Печеним.