Сагайдачний (1924) - Сторінка 45
- Чайковський Андрій Якович -— Мусиш! Чув? Я приказую!
Він скинув з себе кожух, нагнувся й підсадив на себе Марка, та взяв його попід ноги.
— Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.
Тяжко було Петрові нести недужого товариша. Хоч зимний вітер прошибав до кості, він прів і добував останніх сил, щоб наперед крок за кроком поступати.
Аж нараз… Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання собак, що неслось десь здалеку збоку… А може, це лише причулося? Маркові причулися дзвони, а йому — голос собак. Та ні, воно справді так…
— Марку, чи ти чуєш що?
— Я давно вже чую голос собак та нічого не говорю, бо ти кажеш, що мені прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже відпочив і піду сам.
Маркові справді прибуло сили. Держачися за руки, поспішали щомога далі на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразніше помимо виття вихру.
— Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радій, братику, молитву нашу вислухала Свята Покрова.
Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось сіріло, начеб ліс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе… Хай би й татарин, а все ж — людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче стали гавкати та присікатися.
Петро став гукати з цілої сили:
— Гей люде добрі, пустіть подорожніх! Товариш мені занедужав. Рятуйте ради Бога!
— Я тут трохи приляжу, та й відпочину… Мені дуже спати хочеться.
— Не можна тепер спати, — крикнув сердито Петро. — Хочеш заснути навіки, тепер, коли ми людей знайшли? Кріпись, Марку, вже нашій біді кінець. Люде добрі, рятуйте мерщій, душа християнська пропадає…
Собаки гавкали, аж землю гризли.
За тим лісом щось заметушилося, скрипнули десь двері, чийсь голос закричав:
— Пугу! Пугу!
— Христа ради, пустіть, бо загинемо.
— Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу…
— Не роби цього, добрий чоловіче, гріха на душу не бери… Ми подорожні козаки, з шляху збилися, а мій товариш хворий…
— Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба…
Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули двері. Тепер побачив Петро світло.
Перед ними відчинилися ворота, яких Петро досі не помітив.
Він рушив наперед, а Марко впав зімлілий на землю.
— Стій, дурню, — кричав той чоловік, — не йди, бо в рів упадеш, хай спущу міст.
Щось заскрипіло, один чоловік світив смолоскип, другий спускав великий дерев’яний міст півперек рова.
— Тепер ходи!
— Не можу, товариш зімлів, поможіть!
Двоє людей перейшло міст і взяли Марка на руки. Один світив смолоскип і відганяв собак.
— А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?
— Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого товариша…
— То ти його ніс? Ну, ну…
— Годі було побратима в біді лишати…
— А лука-то таки не кинув.
Ввійшли в сіни, а звідси в простору теплу хату…
Були врятовані.
Напроти них вийшов із другої кімнати високий козак з довгими вусами та чубом, закрученим за ухо. Він був босий і в сорочці. Свої широчезні штани попідв’язував здолу мотузками. Видно було, що він тут хазяїн. Марка казав занести до другої кімнати й покласти на печі. З нього зняли кожух, роздягли й ззули чоботи, перемоклі від снігу. Козак розняв йому пальцями рота й влив ковток горілки. Відтак натирав йому груди й виски. Йому помагав у тій роботі другий старший чоловік.
Марко відітхнув важко й створив очі, та знову їх заплющив. Козак обернувся до Петра й каже:
— Твій товариш хворий, його треба довший час лічити…
— Та чей же видужає,-сказав заляканий Петро.
— Як Бог схоче, то видужає.
Марко відкрив знову очі, оглянувся довкруги й спитав:
— Петре, де ми тепер?
— У добрих людей, парубче, — каже козак.
На те Петро:
— Ми подорожні козаки, в степу заблудили…
— Хіба я тебе питаю? Бачу, що хрещені, та й цього мені досить. Знаєш, що в Святім письмі говориться про милосердного самаритянина?.. Як ти голодний, то сідай їсти, а як ні, то лягай спати, а завтра, то вже поговоримо.
— Я дуже голодний, бо вже давно не їв.
— Максиме, подай йому з печі вареників, а твій товариш хай вибачить, сьогодні нічого не дістане, хіба — молока.
Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хаті. В першій кімнаті, куди ввійшли з сіней, напроти дверей стояв стіл, застелений білою скатертю. На ньому лежали хліб, сіль, і стояла пляшка. За столом і під вікнами — довгі дерев’яні ослони, застелені багатими турецькими килимами. На стіні — образи в золочених рамах. Понад вікнами — на цілу довготу стіни полиця, а на ній — різна посудина: дерев’яна, мідяна, а то й срібна — миски, полумиски, збанки та чарки. На противній стіні від вікон навішано всілякої зброї: рушниці, шаблі, кинджали, келепи, ножі, все багато сріблом коване.
При дверях грубка з зелених кахлів. Це була світлиця для гостей. Петро зміркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодішньому звичаю не було куплене в краму на базарі, це була воєнна здобича, якою тодішні люде величалися, й про кожну річ уміли сказати, де її здобуто.