Сагайдачний (1924) - Сторінка 53

Від тої страшної ночі не покидав мене сум ніколи, і не покине, хіба що стільки татар-злодіїв наб’ю, що моя помста насититься…

Касян замовк і задумався. Всі мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очі рукою, либонь плакав, і сказав твердо:

— Хлопці, пора лягати спати.

ХІV

Усюди ми бачили весну, та усюди вона інакше виходить: не так у городі, як на селі; не так у горах, як у степу. І не кожному прийде на думку стежити за її приходом і розвитком. Зачинається від прибільшування дня. Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, і дужче гріє. Від того тане сніг, зима бореться з літом і змагається не попускати свого володіння над землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снігом, зимний вітер повіє, та таки весна переможе. Приходить теплий вітрець з далеких сторін, забирає з собою усю вогкість і жене далеко на північ. Річки й потоки набирають жовтої води і несуть останки зими геть до моря. Показується перелітна птиця. Крюкають журавлі, лопотять та погегують дикі гуси. Злітаються бузьки і бродять по болотах за жиром. Десь-кудись покажеться зелена травка, покажеться вчасна квітка. Дерева випускають пуп’янки і все так переміняється. Де недавно була біла плахта снігу, тепер простираються зелені коври. Під небесами жайворонок свою пісеньку до бога-творця защебече, а тут по болотах скиглить чайка, відзиваються цілі стада жаб, як лише сонце піде на супо-чинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, із хат висипаються веселі діти, радіючи, що можуть вийти на світ божий. Оживає надія у серці кожного на краще, вільніше життя.

Та не все так бувало на божому світі. Наші батьки не все раділи весною, бо то була пора лихоліття татарського. Не один вітав весну з тим почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських набігів. Як лише сніг стаяв, вода сплила і теплий вітер сушив степ, коли стало трави попасти коні, голодна орда бігла на Вкраїну поживитися. Збиралися поганці в купи, ладили коней, зброю і сирівці ясир в’язати, та в свій поганий край, мов товар, гнати.

Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ і ладився до оборони. Сподівалися того і в Чубовій редуті і, як лише конем можна було проїхати, виїздили роз’їзди в степ зорити за рухами орди. Виїздили в різні сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал від пожарів на обрії, то татари так давали хрещеному мирові знати, що вони вже при своїй поганій роботі. Бережись, християнський народе! Не одна твоя оселя піде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарські пута попаде, і не побачить більше рідної України, і його не побачить, не приголубить рідна ненька. Сторожа, бачачи далекі попали, хрестилася та молитву відмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".

Їздили щоднини роз’їзди, по кілька миль далеко і верталися ні з чим.

Аж одного дня вернувся роз’їзд із півночі і сповістив, що татарський загін розтаборивсь по цім боці Бога, якихось дві милі від Чубівки. Із табору було чути плач і крики. З того міркували, що татари ясир везуть.

Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рішитися, треба було гаразд розвідатися, яка там сила і чи дасться їм ради. Касян рішився поїхати сам на розслід і з невеличкою дружиною вибрався під вечір. Ждали на нього досвіта. Сторожа пильно зорила за ним з валів. Всі дожидали нетерпеливо. Цілу околицю закривала мряка, як почувся від степу тупіт коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:

— Пугу, пугу!

Всі пізнали Касяна. Забряжчали ланцюги і спустили міст.

Касян віддав коня козакові й пішов до сотника.

— Дамо їм раду: це не орда, а табір. Орда пізніше наспіє. Табір вижидає на орду, бо розтаборився неабияк і шатра порозпинав. В таборі є досить награбованого добра, є і бранці. Треба на них скочити, поки орда наспіє. Вони з Поділля вертають. Безпечними почуваються, бо і сторожі не поставили, я підповз під сам табір і їх розмову підслухав. Я лежав недалеко татарської арби і добре чув. Так само непомітно відійшов я до своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цілому загонові в чистому полі не дамо ради.

— Як так, то так, — каже сотник. Він вийшов до куреня й запорядив так: — Нинішнє поготівля остане в редуті. Слідити пильно й не спати. Налаштувати всі гармати. Може, ми вернемо аж уночі, тому треба нам мати гасло: "Київ", відзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слід, пали з мушкета. Решта козаків — сідлати коней і поживитися. Не завадить яку паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обідати. Скажіть кухареві, щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранців. У Чуба ніхто не сміє бути голодний.

Пішли до куреня, поїли що попало й вже сиділи на конях. Ватага складалася з вісімдесятьох людей.

Відчинили браму, спустили моста, й ціла чета висипалася з редути, мов з рукава. Оставші в редуті козаки супроводжали їх зором, поки не запали в степ далекий. Попереду їхало двоє козаків. Вони мали дати знать, коли би що помітили. Попереду чети їхав сотник з Касяном. Вони між собою радилися, як їм робити. Доїхали так до річки Бога, й тут запали під берегом, начеб під землю провалились.