Сагайдачний (1924) - Сторінка 58

— Добре, Івасю, вистружу тобі шабельку і вчити тебе буду, як нею орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був…

— А наш татко, — обзивається дівчинка, — мав шаблю справдішню, гостру. Він так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.

— Татари — поганий народ, моя дитинко, їх треба нівечити, бо то наші вороги.

— Дідусю, а мені не можна шаблі так, як Івасеві, чому воно так? А я сильніша за Івася.

— Так уже бог дав, що жіноче інше діло, а козацьке інше…

— А я тобі покажу, — каже Івась, — що я сильніший і тебе поборю.

Він схопився і хотів поборотися з сестричкою.

— Годі, діти, так не можна, — говорив Касян. — Коли б ви побилися, то я нічого вам не зладжу і сердитись на вас буду. От, краще ви поцілуйтеся, — ось так, то люблю, а тепер поцілуйте вашого діда.

Діти прискочили до Касяна і взяли його за шию та стали цілувати. Касян кинув стругання і обняв їх, цілував у русяву голівку то одне, то друге і гладив по личку. Не міг очей від них відірвати, як в образок дивився. Сотник дивився на те крізь щілину. Бачив лице старого Касяна, і не міг його пізнати. Уся суворість щезла, лице випогодилося, проясніло, він цілий сіяв з радощів. Сотник побачив, що в його ясніючих очах блистіли сльози.

"Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз на них схожі, радіє, мов мала дитина. От яку собі мій друг любов знайшов. — Сотник відійшов зворушений, не показуючися Касянові. — Не треба старого соромити. Очевидно, він не хоче, щоб його підглядали".

Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.

"Може, хоч той не звівся з глузду та, може, щось путнього порадить. Нехай буде, як хоче, але перемінитися мусить".

— Петре, заходь до мене, діло є.

Як ввійшли в світлицю, сотник зачинив двері і присів на лаві.

— Чи ти бачиш, що в нашій родині завелося?

— Певно, що бачу, і так не може остатися, коли не маємо пропасти, — ми тепер збабіли, і не дай боже набігу, — не здержимо.

— Слава богу святому, що бодай від тебе одного почув розумне слово, а то й Касян верзе, як здуру, — говорив сотник, розводячи руками.

— Інша причина в козаків, а інша в дядька Касяна, — каже Петро.

— А ти знаєш яка?

— Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаємо сумну історію його життя. Він втратив все, що мав найдорожчого на світі. Через те відбігла від нього усяка радість. Не знала душа ясної хвилі. Тепер знайшов на старості літ серед твердого козацького життя двоє діточок, на його янголяток схожих. Не дивниця, що зм’як, як віск, і хоче на старості літ надолужити собі те, що в молодих літах стратив. Я його цілком розумію і виправдую, але це не приносить шкоди його лицарській славі, і коли зайде потреба, він знову перекинеться в давнього Касяна.

— Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвідчений чоловік.

— Спасибі, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому і не затроюймо ясних хвиль на склоні його життя. Він заслуговує на те, щоб цьому потурати. Увесь курінь знає, що він з дітьми водиться, а йому здається, що ніхто того не бачить і не знає; думає, що радість виключно для нього. Й ніхто не сміє з ним нею ділитися. Йому здається, що кожне чуже око споганило б його святощі. Тому я наказав товаришам, щоб ніхто не важився зрадитися, що знає тайну старого. Ніхто не сміє заглянути в стодолу під ту пору, як старий туди пішов. Бачите, пане сотнику, мене. Я втратив батька дитиною й не дуже його пам’ятаю. Батька заступили мені родичі мого побратима Марка Жмайла. Його прадід був для мене прадідом. І коли б я в гурті людей побачив чоловіка, на старого Грицька Жмайла похожого, чи не зрадів би я? Я б його по руках цілував, я б… не знаю, що я би зробив.

Петро дуже зворушився. Сотник каже:

— Хлопче, нехай тебе обійму. Такої душі, як твоя, я ще не бачив. Але таки скажи мені, як діло повести, щоб і давній лад у редуті завести, й старого не обидити.

— Справа не важка, пане сотнику, й до осені може бути все гаразд…

— Цікавий я — як?

— Заснуймо зараз із того боку редути вольницю й назвім її Чубівкою. Маємо бранців з Поділля шістдесят душ. Зразу вистане.

— Хіба ж самі баби будуть хазяйнувати? Між ними мало мужчин.

— Чого самі? Хіба в нас нема козаків? А ще й інші прибудуть; люде знають, де Чубова редута. Хіба самі козаки поженяться й заживуть на слободі. Поля, лугів, лісу, лук у нас вистане.

Як Петро те оповідав, сотник не міг з дива вийти над його розумом і статочністю.

— Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикі пари воркувати, та лише образа божа з того вийде; й церкву поставимо.

— Та як будуть вінчатися без попа?

— Коли б стільки лиха. Знайдемо попа з попадею і церкву поставимо.

— І гадаєш, що до осені поставимо село як слід, з церквою і зі всіма порядками?

— Не зі всіма, бо не буде в нас ні пана, ні жида, а самі вольні люде, козаки. А дасть бог, то і школу заведемо, щоб діти вчилися грамоти. Тоді Чубівка стане славна на всю Україну.