Сагайдачний (1924) - Сторінка 63

О. Дем’ян нетерпеливився, але нічого було робити.

Вибралися аж третього дня. Їхали на тих возах, що з козаками сотник прислав.

На однім возі їхали оба благочинні, на другім молодий піп з попадею.

Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.

Петро не радий був з того, що не о. Дем’ян, лише хто інший бачитиме його роботу і ревність до церкви, але годі було переломити упір сотника, котрий, як і всі запорожці, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив і проти них воював.

Можна собі уявити, як зрадів Петро, побачивши о. Дем’яна неждано. Він цілував його по руках. О. Дем’ян поцілував його в голову. Зате Марко не хотів зразу показатися. Він почував себе винуватцем, і о. Дем’ян зараз того догадався.

— Скажи Маркові, я знаю, що він тут є, що як посвятимо церкву, то нехай прийде до мене висповідатися.

А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотникові, що приїхав о. Наливайко. Сотник готов підозрівати його про який підступ, про непослух проти

його волі.

"Нехай діється воля божа, коли так бог запорядив, я тут ні при чім…"

Сотник тільки що вернувся до редути з поля. Він зрадів, побачивши о. Юрка. В тім молодім догадувався попа до своєї парохії, на о. Дем’яна дивився, як на незнайомого.

— Чого ж ти, пане сотнику, так недовірчиво на мене дивишся? — каже о. Дем’ян.

— Зложилося так, що я якраз був у нашого спільного приятеля, як приїхав твій післанець, а що я знаю добре Петра і його побратима, то я з власної охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостеві?

— А хто ж ти, отче, будеш? Звідкіля знаєш мого осавула Петра Конашевича?

— Давно його знаю, ще зі школи Острога.

— Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде (о. Дем’ян притакнув головою) — то нігде правди діти, я тобі не радий, і краще, щоб ти був не переступав порога моєї редути. Ім’я Наливайка на Запорожжі серед низового лицарства зненавиджене, а Северин — то, либонь, твій брат.

О. Дем’ян відразу догадався про що йде.

— Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.

— Виясниться тоді, як його козаки, піймавши, живого у землю закопають. У нас така кара, коли козак товариша вб’є, а він убив їх більш сотні… А поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодійствував… Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми і з тобою порахуємось, — каже, дивлячись грізно на Петра. — Ти хитрий з біса, але я не позволю нікому на носі собі грати!..

Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, — він такого гніву в сотника Чуба не видів ще.

Тепер вмішався о. Юрко:

— Іване! Брате мій! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан осавул тут ні при чім. Мій друг отець Дем’ян приїхав до мене припадкове в духовнім ділі. Мені здається, що по давній дружбі ти мені повіриш, а щодо твоєї неохоти до отця Дем’яна, то розтолкуйте річ, як на статечних людей пристало, а все виясниться.

— Не треба мені ніякого вияснення, бо саме діло за себе говорить, — каже сотник.

— Поперед усього брат за брата не відповідає…

— Навпаки, — обзивається о. Дем’ян, — я на той раз за мого брата Северина відповідаю.

Сотник поглянув грізно на о. Дем’яна і хапав уже за пістоль. Положення ставалося грізне. О. Дем’ян підвів руки догори і каже:

— Можеш мене вбити, я в твоїй владі, але поперед послухай: я виправив Северина в похід з князем, щоб рятувати Косинського від неминучої смерті, бо я знав, що діло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе щадити, буде між першими, і коли не поляже лицарською смертю, то попаде в руки князеві. Я знав, який був князь лютий на Косинського, і знав, що як піймає його, то відрубати голову прикаже. А Северин мав до того не допустити, і так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю і моїм словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелії, що так було. А що Косинський, попікшися раз, згорів у тім самім огні, то ні я, ні Северин тому не винен, лише його необережність і нерозважливість. Косинського ти мусив знати добре…

Сотник Чуб слухав уважно і м’як, як віск. Гнів його минався.

— Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобі боже здоровля, що ти мені діло пояснив. Велика шкода, що ніхто того на Запорожжі не знає. А може, й знає, а нумо зараз розвідаємо. Закличте сюди тих двох козаків, що з Косинським були.

Та ці два нічого не знали, чи під П’яткою був Наливайко, бо лише так у війську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим військом були якісь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.

Хоч вони слів о. Дем’яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а добрячий сотник повірив. І зараз вигладилося його лице, а він каже:

— Ну вибачайте за прикре слово, і будьте гостями, у хату просимо…

Попа з попадею відвели зараз у попівство на село, а обидва протопопи зажили в сотниковій хаті в редуті. З цього усього Петро найбільше був радий.

Посвячення церкви назначили на найближчу неділю. За той час гості оглядали нову оселю. Водив їх всюди Петро і пояснював, а вони з дива не могли вийти над цими порядками, які тут Петро позаводив.