Сагайдачний (1924) - Сторінка 82

— Із нього кошовий вийде.

Маруся ввійшла в хату запаленіла, мов рожа.

— Ти була коло недужого? — питає мати.

— Була. Дід Онисько напував його молоком, а я піддержувала йому голову.

— Ну, ладно, — каже сотник, — доглядай його, доню, мов брата, а він тобі, певно, подякує.

Того не треба було їй двічі казати.

Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Івана Чепеля. Старший його син поліг, а більше дітей не було. Маруся була тою зіркою, тим сонцем ясним на батьківському хуторі, до котрого все, що тут жило, звертало свої голови. Була гарна, мов писанка, струнка, весела, щебетуха, з золотим серцем дівчина. Всі її любили. І старі бабусі-удови, що у сотника на хуторі віку доживали, такі ж старі діди, і молодиці, і козаки, і малі діти. Вона для кожного мала ласкаве слово, нікому не відмовляла своєї помочі.

Батьки дивились на неї, мов на того янгола, і нічого для неї не пожаліли б. А вже, як за ким Маруся батенька або маму попросила, то не могли, не сміли їй відмовити. Маруся вміла вибрати хвилю, попрохати так гарненько і так кріпко обняти за шию, що старий суворий сотник м’якнув, мов віск.

Для всіх Маруся була "наша" панночка, "наша" Марусенька.

Від рана до ночі всюди було її повно, всюди було чути її срібний голосочок, її солов’їне щебетання.

Марусю любило усе село. Всі молили для неї щастя, долі, бо вона всіма піклувалася. А особливо ті немічні, недужі знаходили у Марусі щире прихильне серце і помічну руку.

Сотничиха роздивлялася між козацтвом за парою для своєї доні, та не знаходила нікого під пару. Тоді сотник потішав її:

— Не журись, жінко. Бог — батько. По нашу Марусю приїде якийсь на всю Україну славний козак.

— А може, князь? — жартувала сотничиха.

— Цур йому! За князя дочки не віддам, хіба за козака. Хай буде і вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусі був по серцю, бо я силувати дочки не стану.

Так міркували собі батько й мати, не прочуваючи, що доля вже переступила поріг їхньої хати, та судьба Марусі вже була вирішена.

Від тої хвилі щось сталося з Марусею таке, чого перше не було. Вона бачила вже не одного гарного парубка, були у батька в гостях славні і гарні козаки, та ніким вона дотепер не зацікавилась. Тепер, як побачила це бліде терпляче лице з заплющеними очима, як діткнулася своєю рукою цієї бідної, розбитої голови, то начеб стрілою її серце прошибло. А тими синіми очима, що на одну мить на дівчину глянув, зачарував її зовсім.

Вона не могла того погляду ніколи забути, і образ Петра ставав їй навіть у сні перед очі. Вона бачила його на воронім конику у боротьбі з поганцями, бачила усе те, що її уява зобразити могла. Бачила, як він впав з конем і попав під кінські копита. Маруся стала крізь сон плакати. Аж мати прийшла до неї в світлицю.

— Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.

— Поганий сон мені, мамо, приснився. Таке страхіття, що господи!

— А розкажи мені!.

— Не можу тепер, хіба вранці, коли не забуду. Тепер спати хочеться.

І вона буцімто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по імені, не сходив їй з думки, і так мучилася до рана. Уставши, вона поміркувала, як дуже вона змінилася. Де поділась її веселість, щебетливість? Вона посумніла і стала мовчазливою. Стільки в неї тепер роботи, що біля недужого сидіти та за Ониськом у пасіку бігати. Завважали цю переміну в цілому хуторі. Тим часом Петро із кожною дниною очевидячки приходив до себе.

Третього дня, як його привезли сюди, він відкрив очі і став розглядатися довкруги. Біля нього сиділа Маруся сама.

Петро довго дивився на неї своїми синіми очима. Йому здавалося, що він вже не на цьому світі, а біля нього сидить якесь надземське явище.

Маруся усміхнулася до нього і заговорила:

— Здоров будь, козаче, як тобі тепер, полегшало?

— Я не відаю, де я тепер, — сказав слабим голосом.

— Ти у добрих людей в гостях.

Петро задумався, щось собі нагадував, і каже:

— Чи ти дівчина, чи ти, може, янгол з неба?

Маруся запаленіла вся, понизила очі та закрила їх своїми довгими гарними віями.

— Я донька сотника Івана Чепеля, а ти у його хуторі спочиваєш.

— Сотника Чепеля? Підожди. Не тямлю.

— Ти був у поході з моїм батеньком, тебе ранили і батенько забрав тебе сюди лікувати. Ти довго лежав без пам’яті.

— Так, так, вже нагадую. мені коня вбито. А не знаєш ти, панночко, де мій побратим Марко Жмайло дівається? Ох, як мені голова болить!

— Підожди, я батенька спитаю. Я зараз.

Маруся вибігла з кімнати, їй спішно було поділитись зі всіма вісткою, що недужий ожив.

— Батеньку! Та він вже говорив до мене.

Сотник з жінкою пішли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очі і спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли він знову отямиться і заговорить?

Дівчина не могла зрозуміти, що з нею сталося. Не могла собі цього пояснити. Не мала відваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нічого скритого. Маруся стрінула її і виговорила в кутку цю свою турботу так, як дівчина перед вірною подругою виговоритися вміє.