Сагайдачний (1924) - Сторінка 93

По обіді архімандрит приказав запрягти повозку і поїхав з Петром у город до пана судді Аксака.

Суддя, пан Аксак, жив у пишному панському домі. Він був дуже багатий і мав у Київщині розлогі посілості. Його економії приносили йому великі річні доходи, і мав з чого достатньо жити. Провадив великопанське життя і держав багато служби.

Слуги оповістили приїзд гостей, і пан суддя вийшов гостям на стрічу. Звітався з архімандритом і поглянув уважно на Петра.

— Рекомендую пана Петра Конашевича, острозького учня, про котрого я вашій милості мав честь говорити. Приїхав прямо із Запорожжя.

Видно було, що Аксак не був з того радий, Конашевич виглядав радше на козацького сотника, чим на вчителя.

Аксак попросив гостей у покої, а по дорозі подумав собі, що з цього, певно, нічого не буде, бо Конашевич не виглядав на такого, щоб у його голові помістилась латина поруч з іншими тогочасними мудрощами. "Я з ним коротко справлюся, — подумав Аксак, — а тоді і отець архімандрит переконається, що помилявся". Аксак просив о. архімандрита сідати, а до Петра каже:

— Nosti linguam latinam?[5]

— Sі vestra Ьепеvоlentiа id dubitas, nоn оpus еrat іubere me huc e Zaporogie venire[6]

— Tuum responsum acre et ineptum est,[7] — говорячи це, Аксак поморщив чоло. І Плетенецькому така відповідь не подобалась, і він жалував, чого завчасно не змовився з Конашевичем, як йому поводитися і з вельможею говорити. Та Конашевич не дав себе збити з пантелику. Він вклонився Аксакові і усміхаючись відповів:

— Mihi respondendum erat uno verbo: «intelleqo» guod vero dokumentum non erat me scire latine logui. Ita enim guilibet organarlus litteris nesciens responder potest.[8]

Чоло Аксака прояснилося. Йому це подобалось. Поглянув значуще на о. Плетенецького, а клепаючи по плечу Конашевича, каже:

— Дуже добре. Подобаєшся мені, вашмосць, лишаю тебе в моєму домі та поручаю виховання моїх хлопців.

Пан суддя аж тепер попросив Конашевича сідати. Відтак плеснув і старому лакеєві, що на цей знак явився, казав привести хлопців і попросити ясновельможної пані.

По хвилі ввійшла пані Аксакова, ведучи за руки двох хлопців, дев’яти і дванадцяти літ.

Конашевич і о. Плетенецький встали і вклонилися, а Аксак представив жінці нового вчителя.

Пані Аксакова, жінка не більше тридцяти років віку, дуже гарна, була одягнена по-панськи. Вона відклонилася головою і привіталася з о. архімандритом. Хлопці вклонилися і подали Петрові на привітання руки. Були б цього, певно, не зробили, коли б то був собі який звичайний вчитель, з яким можна робити, що їм буде завгодно, якого не раз пан дому і канчуками вибити приказував, але тут, судячи по його оксамитовому кунтуші і по багатій шаблі, — неабищо.

— Знайте, сини, що пана Конашевича треба в усьому слухатися, а то погніваюсь, коли б на вас пожалувався. Від завтра розпочнеться наука, а тепер можете відійти.

Хлопцям не треба було цього двічі казати, і зараз пропали за дверима.

— Сідай, вашмосць, з нами, — запрошувала Аксакова Петра.

О. Плетенецький слідив пильно за поведенням Петра і видно було, що був з нього вдоволений. Бо Петро поводився цілком природно, з достоїнством і повагою. начеб на панських покоях виріс. О. Плетенецький боявся зразу за нього, що такий степовик не знатиме, як ступати по панському помості.

— Умовимось зараз за вимоги, вашмосць, — каже Аксак.

— Полишаю це вашій милості, — каже Петро, легко склонившись та поправляючи свого козацького чуба на голові. — Я мушу поперед усього показати, чи я відповім моєму завданню на такому почесному становиську, а потім вже, ваша милість, мою працю оціните.

Це дуже Аксакові подобалось.

Опісля о. Плетенецький попрощався і від’їхав, а прощаючись з Петром, каже:

— Гарно ти, Петре, поводився, помагай біг! Не забувай на мене. Твій клунок то я тобі ще нині пришлю.

Петрові визначили гарну кімнату в Аксаковій палаті, з виглядом на Дніпро. В кімнаті стояв один стіл, кілька стільців, велике ліжко і шафа. Невдовзі опісля приніс слуга клунок Конашевича, котрий прислали з Лаври. Конашевич зараз розв’язав його і став складати у шафу свої статки. За слугою ввійшов у кімнату панський лакей по-чужинськи одягнений. То був дужий, добре вигодуваний парень з оголеним лицем. Він держав голову вгору, узявся під бік рукою і оглядав цікаво Конашевича. Відтак сів на стільці, висунувши далеко на кімнату ноги.

— Вашець, будеш тут учителем?

— Побачиш, — каже Конашевич, не перепиняючись у роботі.

— Я хотів вашеці сказати, який тут порядок у нас, а то блукати будеш, мов вівця. Ми тепер оба тут служимо, і я, як старший товариш, вважаю за свій обов’язок зі всім тебе познайомити, уві всім тебе поучити. Гадаю, що згодом ми будемо приятелями. Наш пан — великий дук, ну, вельможа. Вміє нагородити, але і покарати знає. Тут одного вчителя — то приказав таки канчуками вибити і до льоху замкнути. Вельможна пані, як собі якого подобає, то йому добре. Хто у її ласку попаде, то щасливий і може собі відтак не на одне позволити, до чого іншому зась. Вашець гарний хлопець, і можеш подобатися. Попробуй, а буде тобі добре життя, а тоді і мені, і другим слугам міг би ти багато помогти. Хлопчиська, себто паничі, пусті, як звичайно панські діти. Не хочуть вчитися, а ти перед вельможним панством ніколи на них не жалуйся, а навпаки хвалися, та не дуже собі морочи голову їх наукою. Правду кажучи, на якого чорта їм наука? Вони будуть багаті, а цього їм досить, що будуть і мудрі. От так щось зверха полизати, та й годі. Тут був такий один вчитель, що хотів поробити з них Соломонів, а вони йому кілки на голові тесали. Він якось раз всердився і сіпнув старшого, того Олеся, за вухо. Господи! Що тут було герезії! Пані такого бешкету наробила, плакала — я чув усе з другої кімнати — і пан мусив згодитися на це, що вчителя гайдуки вибатожили: тридцять канчуків дістав, всадили на одну ніч до льоху, а на другий день прогнали. Ага! Мало що я не забув. Є тут ще на респекті у вельможної пані стара панна Зося. До неї також добре підлобизатися, бо вона у вельможної пані має слово. А цю цяцю найлегше взяти на гарні словечка, бо вона у великих претензіях і здається їй, що кожний мусить в неї влюбитися. А то таке старе опудало, що аж гидь дивитися. Впрочім, сам побачиш, їй безвпинно голова болить і з носа капає. А мастить себе такими пахощами, що аж на вулицю чути. У неї вічно ахи та охи. Ти трохи поахай та поохай, то так її прив’яжеш до себе, що з руки їстиме і зробить тобі, чого ти захочеш. — Лакей говорив це, показуючи свою вищість, яку панські лакеї так по-мистецьки вміють показувати супроти рівних собі або нижчих.