Щедрий вечір (1966) - Сторінка 8
- Стельмах Михайло Панасович -Батько спiдлоба глянув на нього:
— А звiдки ви знаєте, що буде дощ?
— Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота — чекай непогоду. Добрий вечiр вам.
— Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?
— От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i просо моє, i горобцi мої.
— Не ваше просо i не вашi горобцi, — одразу розсердився тато.
— I мiж святими буває сварка, — не гнiвається дядечко. — Послухаємо, що скажуть про це люди.
— Ви вже маєте свiдкiв?
— Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем’яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем’я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря… А це правда, що наш цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армiї?
— Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.
— Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.
— Це ви мене лякати прийшли? — батько зловтiшне пiдсiк дядечка.
— Та що ви, Панасе? — розвiв руки дебеляк. — Нащо менi когось лякати, коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцiї.
— Кумерцiї?!
— Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла, що ви збираєтесь переселятись.
— Сорока ваша не збрехала.
Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалi й бадьоро продовжував:
— Це вiрно робите, що збираєтесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
— Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
— Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристi, та й земелька теж могла б кращою бути, — хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб збити цiну. — Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
— Ви, доки не згудите, доти не купите? — заступається мати за нашу десятину.
— Хiба я неправду кажу? — косує дядечко на матiрi, торкнувшись рукою кишенi, запитує батька: — Як ви на сеє, коли я теє?
— Хiба вам випадає до своїх дев’яти славних десятинок мати мою,розхристану?
— Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом — шiстнадцятку. Було б їй сiмнадцять рокiв — не одружився б, — i дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.
Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов дзвiн без’язикий, ховає у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв’язала язика. Тепер би йому, напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.
Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi краї, де люди не мають скрути на землю.
— Там середняку нарiзають навiть по двадцять — двадцять п’ять десятин, а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.
— Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? — обiзвалася крiзь сльози мама.
— Менi? — отетерiв дядечко. — Як це? I чого це менi? Що ми — гiршi за людей! — але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. — Я, жiнко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздiв, до своїх десятинок. Це не та розкiш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хлiба не зводить. То будемо сватами?
— Ви ж казали, що не маєте за душею нi копiйчини, — в’їв батько.
— Для вас витрушу останнє, — розщедрився дядечко. — Чого не дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите за свою десятинку?
— Сто двадцять карбованцiв золотом.
— Що-що?! — вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате вухо.
— Сто двадцять кажу.
— Сто двадцять! — жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на тата. — Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна їй цiна — шiстдесят карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрiсть.
— Хiба ви колись не розминулись iз нею?
— Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмiшечки хоч на кiнчику язика… То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п’ятiрки, як зорi в жнива, — з самого мiсяця вiдлитi.
— I де вони взялись у вас?
— Де? — спохватився дядечко. — Це довга казка. То давайте свою руку — позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев’яноста карбованцях i далi — нi тпру нi ну.
— От усi на небi святi бачать, що переплачую! — добрався —таки дядечко до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним. — Так дев’яносто карбованцiв?