Щедрий вечір (1966) - Сторінка 9

— Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.

— Сам бог-отець видить — вiд душi одриваю! — Аж руки простягнув угору, потiм засоромився, бо негоже пiднiмати їх до всевишнього з гаманцем.

Батько похитав головою:

— Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не до бога, а в слiди безп’ятого.

— Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, — розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.

Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:

— Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками мiряєте?

В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна музика.

— Що це?! Що?! — сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.

Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому обличчi.

— Що це? — iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.

— Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло. Хiба воно, дурненьке, щось тямкує? — примирливо сказав батько.

— Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому! — виснув гiсть. — Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. I хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я… я… я!.. — дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз хатинки.

— Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, — сказав спересердя сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од бiсикiв. — Ну?

Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", i мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.

— У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками раз, клiпнув удруге — переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.

Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись, не то кривлячись.

— Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? — строго допитується тато. — Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!

— А що ж менi казати? — знизую плечима i знов клiпаю повiками — нi, очi таки не попеклись.

— Звiдки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко грошi мiрками мiряє? Ти в нього, може, спiльником при цьому був?

— Нi.

— Значить, не був спiльником, — встановлює батько iстину. — То де викопав отаке?

— Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.

— Куди вже бiльше. Не мни своє слово — кажи!

— То ви ж самi це казали про дядька Володимира.

— Я? — здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. — Таки говорив! I хоч ти, заводiяко, маєш вуха, як розваренi вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?

— Я ж, тату, хотiв допомогти вам, — мимоволi торкнувся руками до своїх зобиджених вух.

— Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! — батько посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. — Це не ти його настренчила?

— I таке ви скажете? — неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. — Хiба ж я не знаю, як у нас мiряють грошi?

— А як? — зiтхнувши, поцiкавився батько.

— У нас чиїсь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками…

— Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпляється. — I вже з усмiшкою звернувся до матерi: —А бачила, як цей засядько дременув iз хатини?

— Та бачила, — зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено посмiхнувшись, сказала: — Спи, дитино, хай твоя доля росте…

Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашої хати-клунi долю, оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiшає зустрiтися iз людьми.

Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а далi знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом… Хiба так може бути? Поки подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивiє i отемнюється тирса, а до неї синiм цвiтом прибивається море.

Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля вiтрякiв, i до якимiвської загорожi, бiля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти, красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:

"Михайлику, не їдь у степи…"

"Хiба ж я хочу їхати?" — кажу до красноголовцiв — i вони розумiють мене, з спiвчуттям похитують своїми шапками.

I в цей час хтось трусонув моє плече.