Що записано в книгу життя (1910) - Сторінка 2

- Коцюбинський Михайло Михайлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Бодай ти здохла, триклята.

Краще б закляли бабу. Може б, скорiше померла.

Мiркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очi дивились углиб, уста складались до слова i нерiшуче млiли. Часом шептала: «Сину!» — i зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тодi знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.

Нарештi перемоглася:

— Сину!..

Вiн щось латав i, певно, не чув.

— Потапе!

— Чого?

— Ходи сюди.

— Чого там?

— Сядь коло мене.

Вiн нехотя звiвся i сiв на лавi пiд мисником.

Великий i мокрий чобiт стояв у неї перед очима, покривши тiнню обличчя.

— Пора вмирати.

— Знов кликать попа? Казали — вмру, вмру, а тiльки грошi дурно оддав поповi.

Потап дратувався i не дивився на неї.

— Ех, бабо… мамо,— поправився вiн.

Жорстока складка лягла i застигла у нього мiж носом та бородою, i щось несказане сховалось в нiй.

— Не треба попа. Бог грiхам простить i так. А от не можу вмерти…

— Чув вже. Казали.

— Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.

Баба заворушилась у своїм леговищi. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха зашипіла у грудях,— i ворожа зануда грубо вирвалась з горла у нього:

— Ну?

Але баба лежала вже тихо i спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон:

— …Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…

Потап підняв брови.

— Що ви сказали?

Але баба опритомніла.

— Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний. Всім важко зо мною, i мені важко… Одвези мене в гай…

Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.

— Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…

Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом i далі полинув.

Не хотів слухать, а слухав.

— Гріха не буде… У гаю чисто i біло… дерева — як свiчi у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: «Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…». На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…

Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, i се пiдiймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.

Нарешті встав з лави i крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:

— Не верзіть казна-чого… дав бог жити — пошле i смерть… Спали б вже краще.

А коли світло згасили i обляглись, його думки забились по хаті, лiнивi, спутані, темні, як клубок хмар, i лиш інколи щось ясне їх розривало.

Бог?

Ти дивишся з неба? Дивись.

Злiснi й холодні були ті проблиски думки.

Гріх?

Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?

Він гнав од себе думки, особливо про те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам’яті напівзабуте, про що чув він од мами або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або на поле i там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.

Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерті — не дає бог. Хіба гріх помогти?

І знову щось темне пiдiймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло i виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьху! Тьху! Господи боже! Живу матір виволік з хати…

Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацали мозок, ворушились і розгортались.

Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає — людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..

Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави i посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо.

І раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання, зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.

Та ось зашкрябали мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.

— Ой, моя смертонько… де ти?

Встав пізно.

День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.

Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.

Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів сказати — i не знаходив слів.

Мати мовчала.

Тоді він кинув на землю важко, напiвсердито: