Що записано в книгу життя (1910) - Сторінка 2
- Коцюбинський Михайло Михайлович -— Бодай ти здохла, триклята.
Краще б закляли бабу. Може б, скорiше померла.
Мiркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очi дивились углиб, уста складались до слова i нерiшуче млiли. Часом шептала: «Сину!» — i зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тодi знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.
Нарештi перемоглася:
— Сину!..
Вiн щось латав i, певно, не чув.
— Потапе!
— Чого?
— Ходи сюди.
— Чого там?
— Сядь коло мене.
Вiн нехотя звiвся i сiв на лавi пiд мисником.
Великий i мокрий чобiт стояв у неї перед очима, покривши тiнню обличчя.
— Пора вмирати.
— Знов кликать попа? Казали — вмру, вмру, а тiльки грошi дурно оддав поповi.
Потап дратувався i не дивився на неї.
— Ех, бабо… мамо,— поправився вiн.
Жорстока складка лягла i застигла у нього мiж носом та бородою, i щось несказане сховалось в нiй.
— Не треба попа. Бог грiхам простить i так. А от не можу вмерти…
— Чув вже. Казали.
— Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.
Баба заворушилась у своїм леговищi. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха зашипіла у грудях,— i ворожа зануда грубо вирвалась з горла у нього:
— Ну?
Але баба лежала вже тихо i спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон:
— …Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…
Потап підняв брови.
— Що ви сказали?
Але баба опритомніла.
— Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний. Всім важко зо мною, i мені важко… Одвези мене в гай…
Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.
— Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…
Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом i далі полинув.
Не хотів слухать, а слухав.
— Гріха не буде… У гаю чисто i біло… дерева — як свiчi у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: «Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…». На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…
Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, i се пiдiймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.
Нарешті встав з лави i крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:
— Не верзіть казна-чого… дав бог жити — пошле i смерть… Спали б вже краще.
А коли світло згасили i обляглись, його думки забились по хаті, лiнивi, спутані, темні, як клубок хмар, i лиш інколи щось ясне їх розривало.
Бог?
Ти дивишся з неба? Дивись.
Злiснi й холодні були ті проблиски думки.
Гріх?
Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?
Він гнав од себе думки, особливо про те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам’яті напівзабуте, про що чув він од мами або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або на поле i там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.
Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерті — не дає бог. Хіба гріх помогти?
І знову щось темне пiдiймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло i виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьху! Тьху! Господи боже! Живу матір виволік з хати…
Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацали мозок, ворушились і розгортались.
Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає — людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..
Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави i посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо.
І раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання, зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.
Та ось зашкрябали мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.
— Ой, моя смертонько… де ти?
Встав пізно.
День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.
Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.
Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів сказати — i не знаходив слів.
Мати мовчала.
Тоді він кинув на землю важко, напiвсердито: