Що записано в книгу життя (1910) - Сторінка 4

«Що б ще зробити»? — подумав.

Встав на коліна, просто у сніг, і ткнувся лицем в зложені руки.

Теплий дух воску, що танув, стікаючи вниз, підняв у його грудях гірке щось i каламутне, яке не мало слів. Хотів розказати ціле життя, всі свої кривди, отут, серед тиші, де дерева стояли, як свічі у церкві, на тих твердих руках, що скоро перед богом свідчити будуть про свою працю, а тільки промовив:

— Простіть мене, мама…

— Хай бог прощає…

— І вдруге… i втретє…

Мав уже звестись, щоб був кінець нарешті, коли почув, що мати щось шепче.

Перевів очі на її вид, що танув, здавалось, як жовтий віск свічки.

— Що, мамо?

Вона старече плямкала ротом, кривила уста, аж відкривались синяві ясла, і немов простогнала:

— Не ріжте зозулястої курки… вона буде нестися…

З напівзгаслого ока у баби стікала сльоза.

Він обіцяв. Зарізати курку!.. Хіба курка мужицька страва?

Тепер вже все? Він встав на ноги, вклонився i побрів по снігу.

Упав з розгону на сани і вдарив коняку. Кобила махнула задом i понесла, б’ючи санями об пнi дерев, підкидаючи ними на всіх вибоях.

А коли в гоні отому він озирнувся назад, свічка тихо i рівно палала поміж деревами, немов зірка разом з інеєм спустилась на землю i спочивала в снігу.

І зразу легко зробилось. Вага зсунулась раптом з плечей. Втягнув у себе морозне повітря, почув порожняву в грудях i заповнив ту пустку диким, сердитим криком:

— Ньо! Стер-рво!..

Хилитався на санях, мов п’яний, мов з ярмарку їхав, помогоричивши добре, все було байдуже, нічого не страшно, i по коліна море.

Коняка винесла в поле, втомилась i почвалала ступою.

Тоді йому раптом прийшов на пам’ять один дитячий день.

Була неділя. Вся хатина сповнена сонцем. Його кортіло швидше до хлопців i страх не хотілось зміняти чорного хустя. Але мати зловила, і хоч він плакав, наділа на нього чисту i білу холодну сорочку. Розчесала волосся i вже на порозі за пазуху вклала гарячий пиріг. Пиріжок пік йому груди, але він вийняв його на вулиці, тільки як був серед хлопцiв. Йому було приємно, що всі дивились, як він кусав пиріг i виколупував пальцем зсередини сливи.

Більше нічого не міг згадати.

Ще було гарно, як тато померли. Зібралось багато людей, їли капусту, пахло коливо медом, i чорніли на ньому, як мухи, родзинки.

Тоді він наївся.

Він їхав далі, все глибше в поле. Коняка так побіліла, що зливалася з снігом, зате небо чистим стало і чорним…

«Микитине поле… Сватав мене Микита… Хе-хе!..»

По небі плила самотня біленька хмаринка, як тінь голубиних крилець.

Одвiв очі од хмарки, скулився весь. Щось холодне залоскотало під грудьми. Може, то не хмаринка, а душа мами пливе?

І думки побігли назад. Лежить в гаю самотня, на холоднім ложі, як підстрелений птах, дивиться в небо крізь сльози. Тільки свічка плаче над нею і капа гарячий віск на сухі, до смерті зложені руки.

Треба ж було одвозить… Послухав, сама схотіла, а могло б бути інакше. Могло б бути…

Тут він застиг. Загубив поле, небо, коняку. Один образ вхопився його уяви, покриваючи все.

…Тільки що винесли маму на кладовище, з коругвами, з попами, по-християнськи. В хаті народ. Смачно парує страва. «Випийте, свате, за душу небіжки… Хай буде царство небесне…» Пече горілка в горлі i в животі… Гомін навколо… Теплом диха чесна громада, i диха з полумиска варене м’ясо. «Випиймо ще… добра була небіжка…» Стукають ложки об миску, ласо плямкають губи, блискучі од сала, сита душа наче парує, одкрита для інших, хочеться плакать, або співати… «Та нема гi-iрш ніко-о-ому…» — «Випиймо, кумонько люба, за душі померлих…»

Йому зробилось душно.

— Половину города можна б заставить,— сказав наголос i аж здригнувся.

Хто се сказав?

Озирнувся навколо. Коняка ледве переставляла ноги, туман знов десь узявся, стирав верхами небо, долами поле i сіяв нудне щось i безпросвітне.

Треба було прогнати лукавий образ. Він намагався згадать щось з того, що піп казав у церкві, що говорилось між людьми отак, для годиться. Думав про гріх, про душу, про молитви церковні, християнські звичаї. «Шануй батька і матір твою…» Але все те було холодне і тануло враз у теплі принадних картин, які малювала уява.

«Одна у нас мати i одна смерть,— говорив він до себе i слухав разом: — «Частуйтесь, кумо… пиймо за душі померлих…». Поринав в гомін, в тепло голосів, у смак масної страви, у свято i радість живого тіла.

Хати вже виднілись.

Тоді він раптом піднявся на санях, подивився вперед, озирнувся назад себе i завернув круто коняку;

— Ньо-о, стер-во!

І понісся в туман, серед клаптів збитого снігу, що викидала на нього коняка, назад, по бабу…

Грудень 1910, Чернігів