Семен Іванович Пальоха - Сторінка 3

Довга, жилава шия йому кумедно витягається, лице кривиться і, як зібгана стара шабатурка, вкривається безліччю зморщок.

Ми підходимо вітатися. Семен Іванович виймає з волосся свою руку, сопе й поважно, ніби робить там неабияку ласку, простягає її кожному.

З печі злазить його двадцятип'ятилітня Дуня.

— Добридень, Дуню!

— Драстуйге, як не брешете!

Дуня вряди-годи продає живність на Житньому базарі в Києві, і це той базар постачає їй безліч безглуздих приповідок на всякий випадок життя.

— Як діли, Дуню?

— Та отож так: завод згорів, хазяїн здурів, хазяйка з ума зійшла.

Дуня, кокетуючи по-селянському, весело вишкіряє зуби, проте на її довгім, рясно покрапленім ластовинням обличчі перебігає якась турботна тінь. Дуня вагітна, і їй хочеться приховати свою вагітність і від нас. Вона одвертається й починає старанно поратися коло рядна й подушок.

— Ну, а ви ж, Семене Івановичу, як?

Семен Іванович морщить чоло, ніби збирається з Думками, й знову чухається в потилиці, потім цмокає й флегматично відповідає:

~~ Та щось нога мармулить...

На стопі йому справді здоровенна роз'ятрена рана, й нога дуже спухла, та це, власне, мало турбує епічно спокійного Пальоху, і про ногу, що вона "мармулить", він сказав нам так собі, з чемності. Я кажу йому, що треба насамперед ногу перев'язати чимось чистим і конче вдатися до лікаря, бо такі рани іноді призводять до зараження крові й тоді ногу доведеться одрізати. На моє зауваження в кімнаті нараз розлягається хрипкий регіт.

Це регоче Семен Іванович. Він сміється самим горлом, і хіба що тільки зморшки густіше й глибше січуть йому обличчя.

— Таке!.. Барис же й скаже! Щоб ото шпичака загнати, та ногу одрізали!..

Він із жалем, ба навіть із співчуттям дивиться на мене, як на безнадійно пришелепуватого.

— Та вставайте вже! — безцеремонно каже Дуня й забирає геть подушки.

— Семен Іванович любить полежати! — озвався позаду Гордій, задоволено потираючи руки.

— Та отож наравиться їм вилежуватися, як Сазоно-ві на трубі грати! — відповідає Дуня й рвучко висмикує з-під батька рядно. Яка труба, якому Сазонові, чому йому припало до вподоби на ній грати — невідомо, але Дуня вважає це за великий дотеп і весело всміхається до ушей.

Семен Іванович печально подивився на порожній піл, зітхнув і протяжно, немов відповідаючи якійсь своїй думці, промовив:

— Та-аке, таке!..

Він глибоко, на весь рот, ризикуючи звихнути щелепи, позіхнув, протер очі й остаточно зліз із полу.

— Ну, а отой Барис, що на китайця схожий, — не приїхав?

Ми довго не можемо збагнути, про кого це питає Семен Іванович.

— Та отой же, що в Болтові позаторік зайця промазав. — Семен Іванович поволі розгойдується, й голос йому стає різкий і крикливий, немов той китайський "Барис" тільки допіру оце не влучив у зайця, розвередивши тим стрілецьке серце старого Пальохи.

— Я йому: "Пильнуй!" А він дивиться. Так я тоді...

Ми називаємо прізвище свого товариша Бориса Тенета 2, та воно мало що промовляє Семенові Івановичу.

— Та чорт його знає, як його там!.. Ну тільки, сказать, писок у нього китайський...

Семен Іванович підходить до Гордія і рішуче каже:

— А дай закурити.

Одчиняються двері, й до хати входить, забарившися у сусідки, Тодоська Микитівна. Вона люб'язно вітається з нами, і її старі, добрі очі тепло світяться в присмерку похмурої хати.

Резиденція Семена Івановича Пальохи таки справді сумна. Зле побілені стіни, незаметена долівка, кривий піл, де лежать нужденні рядна й подушки, та кілька темних, древніх богів у кутку. Червоний букет паперових троянд, що його привезла Дуня з Житнього базару, та кілька вуличних фотографій під замусоленими рамками правлять за єдину окрасу.

Тодоська Микитівна — контраст до цих хатніх обставин та їхнього господаря. Ба навіть вона запеклий йому ворог. Якось безсонної ночі, коли Семена Івановича не було вдома, а Дуня і її брат солодко хропли на печі, вона розповіла нам про своє життя.

— ..Як той кат мучив мене; віку свого не бачила за ним, проклятим!.. Та ще свекруха — така вже відьма, така відьма була, що, повірите, двадцять год минуло, як вона окачурилась, а я й тепер перевертала б її кості в труні — хай би їй і на тому світі не було спокою, так вона мені надопекла...

Семена Івановича важко залічити до будь-якої соціальної верстви. Офіційно він є незаможник, але він ніколи не буває на зборах, у хаті й коло хати — злидні, але, якби до нього практично застосувати гасло "хто не працює, той не їсть", він давно б уже дав дуба. Своє значення в світі він сам схарактеризував нам колись словами третьої особи:

— Ти про Семена Пальоху не варнякай пусте — він слово таке проти птиці й звіра знає...

І Семен Іванович сам глибоко переконаний, що він знає "слово таке". Справді, він уміє своїм хрипким голосом приваблювати чирок-самців, спритно висвистуючи любовні пташині рулади, він знає, де лежить заєць і де можна надибати лисицю. Найбільше в світі він ненавидить будь-яку роботу й свою жінку. До всього іншого він по-філософському байдужий.

Про свою дружину він якось висловив напідпитку таку сентенцію:

— Ото ще Хома покійний казав мені: "Як хочеш побачити чорта, так подивись на жінку". Оце ж він самий, сказать, настоящий чорт і є! — Семен Іванович грубо тикнув шкарубким вказівним пальцем у зсохлі груди своєї дружини й одвернувся гидливо.

За древнім правом дужчого він просто однімає лев'ячу частку заробітку в дочки й жінки і витрачає на свої нескладні потреби. За хліб, за одяг, за паливо мусить дбати жінка. І коли вона засіває житом нужденний клапоть поля чи порається з картоплею на вгороді, Семен Іванович спокійнісінько лежить на полу. Якщо йому коли набридне слухати жінчині докори, що він ледащо, стерво, кабан, що всі сусіди он пішли, дивись, у ліс на роботу, й він міг би там щось заробити, Семен Іванович одягається, мовчки бере буханець хліба, сокиру й виходить із хати. Але йде він не в ліс, а в лози на Козачу гору. Він мирно сидітиме там цілий день, аж поки не зачує, що сусіди повертаються з роботи. Тоді завертає додому й Семен Іванович і смачно, як по роботі, уминає за обидві щоки вечерю.

Якщо Тодоська Микитівна допильнує й нажене його з лози, він однаково не йде до лісу. Він воліє слухати докори, лайку, прокльони, сидіти без обіду в незручній позі серед лози, аби тільки не йти цюкати сокирою. Якщо Тодоська Микитівна дуже вже надопече йому, він поб'є її. Таких днів, коли родині все ж таки пощастить вирядити свого небораку-батька на роботу, буває на рік небагато. Тоді збігається вся вулиця й довго непорозумі-ло дивиться вслід його самотній, кострубатій постаті:

— Семен Пальоха пішов на роботу!.. Диви!!

За єдиний свій поклик і фах у житті Семен Іванович вважає полювання й почасти рибальство. Але й тут лінощі змагають його: качок він б'є тільки сидячих, а щоб стріляти в літ, йому бракує охоти піднести вгору рушницю й повернутися.

Щодо рибальства, то він не від того, щоб при слушній нагоді потрусити чужі ятери, але ставити їх самому чи морочитися з неводом — він має за нижче від своєї гідності. Якщо йому дуже вже заманеться поїсти риби, він спиниться коло якогось глибокого озерця, роздягнеться й пірнає під корчі. Хвилини за дві він виринає, тримаючи в обох руках двійко гладких коропів. Такий спосіб заступає йому заразом і нудну процедуру щодня вмиватися.

Дуня заради нашого приїзду попідмітала посередині хати й шпурнула віником у тлустого, заспаного кота.

— Налигався, як Макар булок, ще й ходиш тут! Кота!

Кіт дико задрав хвоста й шугнув під припічок.

Вадим передає гостинці — Тодосьці Микитівні мило й якусь стару сорочку, Семенові Івановичу — шріт і капсулі.

Тодоська Микитівна церемонно відмовляється, каже з чемності: "І нащо ви ото!" — дякує, огинається, кінець кінцем бере і дякує ще раз. Семен Іванович — як давно належне йому, мовчки хапає у Вадима пакунок і, не подивившись навіть, кладе його на сволока. І — ні пари з уст, тільки сопе.

Ми порозкладали речі, повиймали харчі на вечерю й вийшли з хати відпочити від важкого, затхлдго повітря. Шарик знову сучиться до наших ніг і намагається лизнути Гордія в лице.

На небі тихо займаються зорі. Одна, друга, п'ять, десять зірок... На вулиці дівчата заводять спів. Я дивлюсь, як сквапно вбиває ніч золоті цвяшки в темно-синій оксамит, що висить над нашими головами, як вона меткою рукою гаптує на ньому свої вигадливі візерунки й недбало відкидає готові коштовні шмати аж на той бік Дніпра.

Тендітне світло тонкими цівками струменить із високості й ллє в груди якийсь дивний спокій. Я на мить уявляю собі, як ці самі зорі за кілометр відціля тихо відбиваються в темному плесі озер, дбайливо обминаючи спокійних чирок і поважних крижнів. Як птиця нерухомо сидить на воді й солодко куняє над золотими цятками відбитих у воді зірок... Тільки на мить я уявив собі Цю ідилію біологічного миру й злагоди і зараз же відкинув її. Ці зорі, далебі, ладні зробити з мене вегетаріанця й святошу!..

Мої товариші йдуть до хати, а я повергаю на вулицю. Дівчата вже перекахикалися, пересміялися і в унісон, тягуче, як і всі свої пісні, виводять:

Чого, соловейку, Смутен, невесел, Головку повісив, Зьорна не клюєш?..

Ні, ця пісня, теж продукт Житнього базару, не тішить мене. Я вертаюся до хати.

— ...Та недалеко й стріляв — близько, як по вуху! — Це запально розповідає дядько Семен одну з багатьох своїх мисливських пригод, вимахуючи руками, присідаючи й кривляючись, як старий заштатний блазень.

— ...А було нас, сказать, три: я, покійний Карпо і отой Франц...

— Два — рада, а третій — зрада, — закидає слівце То-доська Микитівна, пораючись коло печі.

— Не мішай, дурна! Тебе не питають, — сердито огризається Семен Іванович і веде далі свою розповідь.

Мова Семена Івановича — суто імпресіоністична. Уривчаста, занадто образна. Немовби спеціально для Семена Івановича місцева говірка вигадала "мона", замість "можна", "тра", а не "треба", і "не хо", щоб не вимовляти довгого "не хочу", і Семен Іванович радо користується з цього. Відповіді його бувають звичайно проблематичні й невиразні:

— Воно б мона й там стріляти, ну тільки ж хто його зна... А ружжє, сказать, таке, що тра було попребувати...

Нестачу потрібних слів він надолужує вигуками, мімікою і всякими вихилясами.

— ...Еге ж, підходимо.