Семен Іванович Пальоха - Сторінка 4

Коли це — глянь... — тут Семен Іванович присідає навпочіпки і таємничим шепотом, підносячи долоню, ніби хоче нас зацитькати, каже: — Сидять!.. Я прицілився... Коли — пирх! Я — бух!.. Так і по цей день нема... Як ото не поцілиш, так лучче б мені на голову хто... — Тут Семен Іванович уживає досить міцного й образного, але, на жаль, нецензурного вислову.

Сідаємо вечеряти. Ми нарізаємо купленого в київському соробкопі сала, печеного м'яса, Тодоська Микитівна ставить борщ, Вадим дістає пляшку, а Семен Іванович киває на борщ і каже поважно: "Пребуйте!" їсть він урочисто, свідомий великої ваги найголовнішого життєвого процесу споживати, травити й викидати. Коли Семен Іванович бачить на столі пляшку горілки, він скидається на "Сірого вовка" з "Жакерії", і мені здається, що ось-ось він зареве:

— Клянусь бичачими тельбухами — у мене пелька так пече!

З першою чаркою, як і завжди, виходить затримка: Тодоська Микитівна довго з чемності відмовляється, аж поки:

— Ну, хіба що тільки так — глистів подавити...

Зате Дуня струнко, як солдат, підходить до столу й, закинувши до стелі голову, одним духом спорожняє чарку. Про Семена Івановича годі й казати.

Вадим так розчулився, що дістав заброньовану на завтра пляшку коньяку й налив Семенові Івановичу чарку.

— Ану, покуштуйте, Семене Івановичу, — як воно вам? Семен Іванович жваво перехилив у рота чарку, лупнув очима, цмокнув і зневажливо скривився.

— Таке, сказать, як самогон. Ну, тільки гіь первак!.. На Вадимовому лиці гіркота розчарування й жалю.

СВІДОК І СУДІЯ

Сон наш тривожний і короткий. Свіже духмяне сіно на горищі коле щоки, лізе в очі й лоскоче ноги. Я чую крізь тонку намітку чуйного сну полохливі Вадимові слова і його дебелу руку на моїх грудях:

— Хлопці! Пора!

Десь праворуч за Вадимом бурчить собі щось незлостиве миролюбний Гордій і оспало бабрається в сіні. Знизу крізь стелю глухо долинає притишена розмова. Це зовсім турбує Вадима, й він борзо схоплюється.

— Хлопці, вже пізно!

В його голосі чути мало що не панічний жах, немов тут ходить про нашу свободу чи навіть саме життя. Це справді страшно подумати — спізнитись!

Спізнитися на ранішній літ — це значить втратити найкращу пору, це, власне, загубити все полювання. Ми похапцем злазимо драбиною в сінці й мерщій вискакуємо на двір, щоб визначити час. Наші страхи були даремні: на дворі чудова місячна ніч. Фосфоричне світло залило виднокруг, і в його солодкій млості потонули стріхи, дерева й городи. І вид місяця — закам'яніле обличчя мерця, одгонить не смертю, а буйною потенцією життя, що причаїлось у кожному кутку, і в мертвому, блідому місячному освітленні вся земля, тварина й людина видаються прекрасними.

Ми навшпиньки заходимо до хати розбирати свою амуніцію і одягти черевики. І диво давнєє: з печі тихо розповідає Тодоська Микитівна Семенові за вчорашній ярмарок у Казаровичах, і дядько Семен — уявіть собі —люб'язно відповідає їй!..

Ми не віримо своїм вухам і мимоволі спиняємося. Не розмова — а пестощі! Закохані голуби буркотять ніжно між собою... Хтозна: чи то добра страва, чи горілка, чи місячна ніч так утихомирили кремезне серце старого Пальохи. Не ніч, а — романтика!..

Ми виходимо на Козачу гору. Широко розпросторився ген унизу Дніпро й суне на південь. Зараз це не просто відомий усім, змілілий Дніпро, а — могутня величава ріка, що тече через усю нашу землю й усю нашу історію.

"Красен Дніпро під ясну погоду, коли вільно та рівно несе крізь ліси і гори повнії води свої..."

Я завжди, вийшовши на Козачу гору, пригадую ці урочисто піднесені Гоголеві слова. Але Дніпро видається мені завжди іншим, не гоголівським.

Ми обережно сходимо краєм урвища до берега. Вдалині на воді коливаються два вогники. Це ліхтарі на ку-гах. Червоний і жовтий. Темної ночі вони надовго б увібрали в себе наші погляди, але тепер вони мигнули тільки раз. Бо світиться ввесь Дніпро. Іскриться під місяцем його золотий панцир, і тихо шарудить темно-зелена кирея. Поважно й журно лине старий на південь, немов у свою останню путь. Наче живий. Наче справді глибоко дихає він своїми запанцированими, звитяжними грудьми, дихає і зітхає. І йому нема розради на пустельних нічних берегах...

Ми спиняємось на хвилину коло берега. Ловецька пристрасть прокидається й опановує нас своєю дикою, первісною силою. Нам хочеться не йти — бігти мерщій до озер і заток, та на хвилину переміг Дніпро. Коло куги реве хвиля і, поминувши її, бурчить сердито свою старечу скаргу. З води дме шкулький холодок; він вдирається за рукави, межи плечі й шкрябає холодними пучками за спиною.

— А дай, Володимире, льогкого!

Наша мова остаточно тепер семенізується: слова, інтонації, навіть вираз на Вадимовому лиці — все це копії неповторного Семена Івановича. Гордій скулився від холоду, але, передчуваючи насолоду закурити, задоволено потирає руки й нетерпляче переступає з ноги на ногу. Закурити перед світанком на березі Дніпра — це неаби-що! Димки легко зриваються з цигарок і тануть над водою. Запізнілий місяць блідне й квапиться на захід. Над серединою Дніпра сходить світова зоря. Пишним феєрверком знялася вона над небосхилом, відбилась у Дніпрі й застигла над світами, як перший вістун неминучого переможного дня.

Ми прискорюємо ходу. Дніпро завертає ліворуч, а перед нами розлягаються сумирні, насторожені болотяні простори. Побіч нас біжать на землі наші рухливі тіні, а навкруги і оситняг, і спокійне плесо озерця, і самотній низенький кущик — усе воно як уві сні. Чи мені це таки снилося колись, чи давно-давно, десь за дитинства, я чув про це в казці, але все це до найменшої дрібниці — і з цим кущиком, і з тим водяним маком між лататтям, — я все це вже десь бачив і перечув. Я тисячу разів перечу-вав це, але й зараз воно знову поймає мене таким захватом, такою радістю, що я не відчуваю, як ступають мої ноги. Тисячі згадок, одна від одної краща, сповнюють мене й мигтять у зоряній метелиці.

Озера густішають, ґрунт під ногами стає грузький, болотяний. І кожне озерце таїть у собі щось і вабить. Але ми не ламатимемо нашого ловецького плану, що його ми виробили геть іще в Києві. Ми підемо на Коз-лиху. Вчора Семен Іванович казав нам:

~ На Козлисі їх мона бити. Вони там політують!..

Ми завертаємо до покалу 3 й ідемо трохи берегом, намацуючи очима брід. Покал змінив проти того року свої обриси, й найти поночі брід нелегко. Та броду ми шукаємо тільки так, з мисливської поважності, і, якщо води буде вище пояса, ми, далебі, в душі будемо тільки раді. Полювання ж бо поза всім криє в собі щось від авантюр і пригод.

Ми сміливо ступаємо в холодну воду. Вода залила миттю наші черевики й металевими обручиками легенько стискає наші коліна. Вадим переставляє довгі ноги й сердито лається. Позаду обережно ступає Гордій і крекче. Мені здається, що він і зараз, дарма що змерз, задоволено потирає свої ворушкі, хоч і незграбні трохи, руки. Вода хлюпотить під ногами, й весело розлітаються бризки.

Місяць ось-ось порине за правобережні ліси, а на сході вже тріпотить сиза запона й нижче, над самим обрієм, позначилася тонка червона смуга. Ми вийшли на острів і поспішаємо до заповітної затоки. Великим піщаним намулом ми ще йдемо, а вже коли вдираємось у лози, ми не можемо стримати себе й біжимо. Нам хочеться швидше побачити ті місця, з якими зв'язано стільки мисливських спогадів, а треба ж ще наробити засідок, і, як на те, ранок просто мчить нам назирці за спинами.

Легенький туман парує над водою. Ось та сама піщана кучугура праворуч і он той зелений ріжок, де сушаться ятери. Ми, затаївши дихання, підходимо ближче. Нараз булькнула вода, й у повітрі дзвенять важкі крижневі крила, потім ще й іще. Я мимоволі хапаюся за рушницю, та це дарма: ще поночі й стріляти не можна. Ми тільки марно перелякали птицю.

— Швидше ріжте лозу! Не бачите, що робиться!..

Це кричить Вадим. Він шаленіє, чуючи дичину, й хоч би що там, а не може простити, що крижні допіру так безкарно втекли.

— Чого ж ви роти пороззявляли?! Як поміщики якісь!.. — сердиться Вадим на нас.

Ми притьмом кидаємося різати лозу, й хоч робота спірно йде в наших руках, та Вадим бентежно оглядається навкруги й підганяє:

— Та швидше ж! Ну, що це, їй-бо!..

— Ну, то я вже ж і так швидко, — виправдується, немовби наймит на роботі, Гордій, що аж захекався й упрів.

— А їх тут є! — каже вже м'якше Вадим, помітивши свою несправедливу гарячковість, і загрібає на оберемок цілу купу сухого лугтя, що несподівано об'явилося під нашими ногами.

Хіба що тільки під ураганним вогнем ворожої артилерії так швидко будують на війні прикриття, як у нас оце з трьох боків затоки виростають три засідки. Вадим лаштується на зеленому ріжку, я — насупроти, неподалеку піщаної кучугури, Гордюша якийсь час нерішуче тиняється з оберемком лози між мною і Вадимом, поки Вадим не нагримав на нього й не посадив у кутку затоки посередині між нашими засідками.

Засідки готові. Я скинув ягдташ і патронташ, щоб не заважали, присів навпочіпки й помалу спустив запобіжника на бойовий удар. Тихо. Але ця тиша умовна: це значить, що не налетіли ще качки, бо вся затока, вкрита різаком і лататтям, гомонить своїм тисячоголосим життям. Невидимі тваринки й комахи, кожне по-своєму, готуються зустріти день. Кумкають жаби, стрекотять водяні коники, плюснула на поверхні води риба. Я дослухаюся до тих різноманітних звуків, що кричать про невпинний процес великого життя, і ті звукиЧповнюють мене всього. Я ніколи не відчуваю так пульсу життя, як на тих болотах і озерах. Життя клекоче в самому мені. Все моє тіло, вся істота наливається тою життєвою наснагою, що нею сповнена вщерть наша земля. І я хотів би, коли прийде і мій день, так само всміхнутися своїй смерті, як зараз мимоволі всміхаюся гомінливому, роз-дрібленому в незліченних варіаціях, але суцільному, невсипущому життю.

Схід багряно займається. Вже нема сизої запони й згасли зорі, замість них десь за Чернігівськими борами горить великий вогонь. Його велетенське полум'я займається вище й вище і ось-ось підпалить небо. Тоді починається ранкова музика світла й кольорів. Удалині над Дніпром встають тумани, з туманів підноситься Козача гора, потім похилі верби, і ось уже все село підноситься над туманами, як дивовижний казковий край.