Серце - Сторінка 4

Трохименко був блідий, схвильований і всю силу волі скупчив на одному: влучити. За всяку ціну влучити невідомого ворога.

То нічого, що пострілом він викриє своє замасковане місце, що вогненна лінія кордону з тривогою — по обидва боки Збруча — випускатиме на сполох кулі вгору, то все — дурниці, не варті серйозні уваги.

Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл, а йому, Трохименкові, треба затримати ворога, а коли не пощастить — подарувати йому кулю в далеку дорогу…

Так розуміє він, червоноармієць, своє завдання.

…Трохименко скригнув з люті зубами, плюнув кудись зозла аж на дуло рушниці і, незадоволений, впівголоса вилаявся; далі поволі спустив мушку з чорної латки на воді і, все ще схвильований, втопив очі в одну точку: на велику ікласту голову свині.

— От історія! Сказати комусь соромно навіть — свиню замість шпигуна хотів забити!..

І все-таки Трохименко не знав, що йому слід зробити негайно, щоб урятувати безглузду ситуацію: підвестися—незручно, він викриє тоді своє замасковане місце, чекати ж, поки Минка сама впорає цю божевільну свиню, теж не випадає… Проте вирішив зачекати.

На березі річки з усіх боків оточена галасливими поросятами бігала Мішка й кричала:

— Де ото ти залізла, очі тобі вилізли б?

А свиня на крик не зважала; тріпаючи головою, капловуха купалася, видно, в Збручі з великою насолодою; вода блискучими краплинами стікала їй по щетині, а вона ще з більшим завзяттям пирхкала й задоволено рохкала.

— Палю, пацю… вилазь уже, — вговоряє Минка свиню.

а сама тихо плаче край берега великими невтішними сльозами.

На крик Минчин по той бік кордону-ріки підвівся польський жовнір; у Трохименка глибоко десь закралася думка, чи не збираються Минка з жовніром відвернути його увагу, щоб у цей час хтось проскочив лінію кордону? Може, підговорили Мішку нарошне загнати в річку свиню?..

І Трохименко ще з більшою пильністю стежить за найменшим рухом Минки й жовніра.

Зелена каска з одноголовим білим орлом над лобом хитнулася на стежці раз-другий— польський жовнір, удаючи, ніби його зовсім не цікавить крик над рікою, ступив декілька кроків до берега: дивився на більшовицьку свиню.

Ні, Трохименко не буде й собі підводитися на ноги, як то зробив жовнір: навіщо йому викривати свою замасковану засідку?

Він певний, Минка незабаром вижене з води свиню; хтось надійде, може, допомогти їй, а не треба — заради такої дрібниці — турбувати телефоном Катінкіна… Шпигувати ж на користь панів поляків Минка, на його думку, ніколи не буде… Та й уговорити її на такий злочин не так уже легко.

А тим часом задоволена, очевидно, з теплої води й затишку свиня й не збиралася рушати звідти з доброї волі; повертаючи к сонцю то один бік, то другий на мілкому дні Збруча, вона зовсім забула за Минчину владу над собою; більше того, шукаючи глибшого місця, вона лягла лівим боком на території кордону польського — підсунулася аж під самий берег.

Дивилася із свого логва задоволеними очима на Минку, на поросята, що пацюками бігали край гаврилівського берега, й рішуче не хотіла вилазити з води.

Коли Минка помітила, що свиня от-от порушить кордон, — знала з розмов: половина Збруча наша, а друга—польська, і оді ще більше заметушилася на березі. Вона голосно розплакалася; крізь сльози, змішані на обличчі з пилюгою, говорила до свині ніжні-ніжні слова, як та мати непосидющій і неслухняній дитині:

— Пацінька, паця, паця… Вилазь уже, годі… Вилазь, чого тобі там?..

Свиня ж нерухомо, затаївши з насолоди дух, лежить у воді як мертва, тільки вона вряди-годи пирхкає від задоволення. По воді розходяться кола, й тремтить очерет.

Тоді Минка підбирає руками спідничину, міцніше стискає в руці свого ціпка й рішуче сплигує у воду; тихо підкрадаючись, вона підходить до свині з лівого боку: Минка — на глибокому, спідничина мокне їй у воді, ноги тремтять, але вона ступає так обережно, з особливим мисливським завзяттям— не зважати на перешкоди; очі—сині, ніби вкраплені з небесної емалі — світяться Минці гнівом, вона вся тремтить у воді, а все ж підводить руку з ціпком і, закусивши капризно нижню губу, б’є ним з усієї сили по воді… Летять бризки, заливають Минці очі. Вона нашвидку витирає рукавом забризкане обличчя, хватає рукою вимитий з берега корінь і, зірвавшись, спорсає у воду.

Свиня злякано підкидає голову, схоплюється на ноги, оторопіло давиться на Минку, хвилина — і вона вискакує на територію польської держави.

— Ой, мамо… Ой, боже мій… Де йдеш, скажена? — кричить не своїм голосом перелякана Минка

— От історія! — вдруге говорить сам до себе Трохименко. — Таки матиму догану, як пить дати — матиму…

І він ще пильніше вдивляється, що там діється — по тім боці Збруча — з Минкою. Адже вона, як не смішно, порушила кордон двох країн…

Польський жовнір, видно Трохименкові, поправив на плечі рушницю й так само, як і він, червоноармієць, мовчки стежить за боротьбою Минки.