Серце - Сторінка 5

Польський жовнір знімає з плеча рушніщю, підсмикується, вирівнюється — враження, ніби він збирається рушати до Минки.

Червоноармієць, щоб краще йому бачити, знову підсовує собі бінокля. Він здивований: жовнір буде заарештовувати Минку на польській території?

Адже він добре бачив, як вона — бідна дівчина — гейкалася з тією божевільною свинею. Як, нарешті, примушена була порушити лінію кордону… Хіба в нього не людське серце?

Жовнір підходить близько Минки і голосно, щоб чути було, видно, голос його й на території Радянської України, гукає.

— Чого, дурна, вовтузишся з нею? Бий її — прокляту — між вуха! — суворо, по-діловому дає він пораду Минці.

— Справедливо, — піддакує на жовнірові слова Трохименко. — По-людському, без хамства..

І він з невисловленою радістю і вдячністю дивиться на струнку, добре вишколену військову виправку білявого жовніра.

А Минка, не зрозумівши польської вимови, хоч жовнір і говорив до неї по-українському, розплакалася з переляку ще голосніше. Вона била свиню ціпком з усієї сили, гукала й благала її, проте — перелякана й розгублена — дівчина не мала вже снаги нагнати тварину на мілке місце.

І свиня, ніби на зло Минці, крутилася поміж кущів шелюга і все бігла понад берегом ріки далі й далі…

На гармидер над Збручем зацікавлено підвів голову вуйко. Він дійшов уже на своєму півморгові останньої ручки і, спершись на кісся, пильно стежив старечими очима: пан жовнір, дівчинка з Великої України і свиня покарбована, що за нею гасає плачучи дівчинка, — зацікавили вуйка надзвичайно.

«Ая… не впасла свиню мала… А тепер маєш: чи поверне ж її жандар з постерунку, чи пропала, дівко, свиня?» — так міркував собі вуйко.

І все оглядався, чи ніхто не стежить за ним, що він ото дурно стоїть, без роботи, та ще й на Велику Україну поглядає… І, хитруючи, вуйко дивився спідлоба, а здалеку здавалося, що він кузку якусь пильнує собі на дорозі!

…Понад берегом Збруча, гарцюючи конем, мчить вершник. Він виринув з пашні десь коло постерунку, навпроти фільварків польських… Кумедно підскакуючи на сідлі, як то роблять кавалеристи-новаки, вершник галопом під’їздив до білявого жовніра

Минці пощастило нарешті випередити свою свиню й завернути її на старе місце —навпроти Трохименкової засідки; захекана, озлоблена від ударів Минчиного ціпка, свиня не зважувалася вдруге плигати у воду, вона все підкидала свого писка й дивилася на поросята по той бік ріки, ніби запитувала: «Чому не йдете до матері?..»

«Нарешті кінець з цією скаженою свинею, — подумав червоноармієць. — Скоріше наганяй її, прокляту, у воду», — намагався порадити дівчині востаннє Трохименко. Перед очима йому, заступивши на мить Минку, стояв невідомий вершник.

У сірому, попелястому кольору костюмі, зручно й легко сиділа на кавалерійському сідлі панна. Була вона з обличчя, як помітив Трохименко, гарна: струнка, русява, губи її тоншали у куточках вуст, а підборіддя — навпаки — випиналося наперед; сірі, крицеві очі особливо якось пасували до її мужнього і трохи, може, гордовитого обличчя. Тримала в руці в лайковій рукавичці стека, — робила тим стеком півкола в повітрі.

«Непоганий улан…» — насмішкувато подумав Трохименко: він не любив у війську жінок-кавалеристів, бо вважав чомусь, що такі жінки тільки для параду на конях гарцюють…

Панна під’їхала конем близько жовніра і, по-військовому виструнчившись на сідлі, привіталася. Жовнір відповів на привітання.

— Що то бовваніє? — бридливо запитала панна в жовніра, звівши очі на перелякану Минку в розхристаній сорочині.

Панну вразила, більше — обурила, червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний… І дратувала.

Жовнір, зберігаючи усмішку на вустах, розповідав панні, яка, мовляв, історія кумедна трапилася в дівчини: порушила кордон заради свині покарбованої!

— Спека, ласкава пані, а вона — пся віра — біжить купатися!..

— Так, спека… — нервово, механічно піддакує жовнірові Трохименко.

У панни — видно йому в бінокля — злобно засвітилися очі; красиве обличчя моторно якось пересмикнулось, а панна глузливо й глухо розсміялася білими-білими зубами… Рубала словами перед суворим жовніром, що йому застигла на вустах усмішка:

— Маємо певну варту, пане… Справжня ідилія на більшовицькому кордоні! Гайдамаки пасуть свині, хлопка вільно топче собі землю польську, а ви, пане… пробачте мені, що порушую військову субординацію, видно, все те переводите?

— От сволоч, землі їй хочеться: про землю щось говорить… — не розуміючи гаразд польської мови, з обуренням прислухався до слів панни Трохименко.

Останні слова з пісні якоїсь, що її виразніше проказала панна жовнірові, Трохименко зовсім не зрозумів.

— Ми, на жаль, забуваємо, — чув він, — а треба пам’ятати…

Ми покликані…

А далі — годі було зрозуміти: панна говорила про невідому Трохименкові святу якусь землю:

— Bo to ziemia swieta od Boga dana і krwia. naszych ojcdw nie raz poswiecana