Скривджені й нескривджені - Сторінка 13

Саіб спахнув, як присок. В його душі заклекотіла нена­висть і жага помсти.

— Помщуся ж і я й добуду слави! — аж крикнув Саіб. — Моє славне ймення пронесеться од краю землі до краю. Моє славне ймення на віки вічні запишуть на ос­лячих шкурах… «Але, — подумав він, — треба передніше спитати Паміри й порадитись, що то вона скаже…»

Він пішов до Паміри й розказав їй за свою думку.

— Брязнуть ваші шаблі, поллється людська кров ріка­ми. Загримлять гармати, стогоном застогне земля. Ви за­регочетесь побідним реготом, а ваш регіт виллється люд­ськими сльозами. За вашими слідами поженеться поже­жа, голод та смерть. Доки ви бряжчатимете шаблями? Доки той брязкіт лунатиме в світі смертю, кров’ю та сльо­зами?.. Ви вороги людського спокою, щастя, людського ро­зуму! Ви темна шкодлива сила: любите чужу смерть, не­наче дороге якесь насіння… Чи завоюєш же ти Карапетове царство?.. А як не завоюєш?.. Що тоді буде? Як ти загинеш, то й я вмру за тобою!

— Але ж Карапет мене зобидив. Я цього йому не подарую. В моїй душі неначе зйграла буря, заблищала блискавка; хочеться-таки погуляти. Раз погуляю, поб’юся з ворогами та й закаюсь! — сказав Саіб.

— Заіржуть твої коні, завиють голодні вовки в лісі, сподіваючись поживку…

І в Паміри на очах виступили сльози. Вона втерла їх вишиваним рукавом.

Загриміли труби, загули бубни: то молодий раджа скликав військо і оповістив Карапетові війну. Військо крикнуло, аж в лісі залящало, аж луна пішла горами. За­ревли гармати, земля задвигтіла.

Саіб літав на арабському коні поперед війська. На бенкет кровавий він убрався, як на велике свято. Сяло золоте убрання, обсипане діяментами. На шапці блищали білі страусові пера, обсипані росою з алмазів та ізумрудів. В Саіба дрижала кожда жилка, кров грала в жилах, кипі­ла, неначе в ключі вбивалась. Дика жадоба руйнування, жадоба слави та багатства, чваньковитість, гордість за­клекотіли в його душі, наче окріп. Він чув, як кров горі­ла в його жилах якимсь надзвичайним огнем, як серце ба­жало блискавок та грому, од котрого гинуть тисячі душ, ллється річкою людська кров. стогнуть од одчаю тисячі матерів та жінок…

Три тижні йшло військо через столицю, три місяці слідком за військом їхали карети та вози воєвод-пашів з усяким добром, з наїдками, з винами, з дорогими наме­тами, пуховими бебехами… Паші виїжджали на війну, ні­би на веселі влови.

Військо стало на границі Карапетового царства. Саіб звелів поставити свій шовковий червоний намет на пригорку. На наметі поставили срібного орла з золотими кри­лами. Золоті шнури спадали по наметі до самої землі. Червона корогва високо метлялась над орлом. Білі та зе­лені пашівські намети, прикрашені золотими шнурами, розкинулись кругом Саібового намету. Поле наче зацвіло кольоровими наметами, ніби лука квітками.

Старий Карапет вивів проти Саіба своє міцносиле, бадьористе, хоч невелике військо. Сам Карапет виїхав простенько убраний, в чорному убранні. Військо його ру­шило лавами і вдарило на Саібове військо. Повалились люде, неначе тріски полетіли під сокирою зручного, жва­вого дроворуба. Річками потекла кров з спадистого пригорка на лучану зелену місцину. Бились вони день од ранку до самого вечора. На заході сонця Саібове військо ослабло, знесилилось, подалось. Карапетове військо обсту­пило намети пашів і намет молодого раджі… Паші і Саіб попались в полон…

Сонце зайшло червоне-червоне, неначе вмочене в кров. Здавалось, ніби люде забризкали своєю кров’ю його зо­лоте кружало. Впала на землю темна ніч. Ще чорніша ніч впала на Саібову душу. Саіб сидів в свому наметі сумний та понурий і схилив голову на руки.

«Чи це сон був, чи правда? — неначе у сні майнув пе­ред ним цей страшний кровавий день. — Де взялася та кровава буря, що збурила в мені кров? Де взявся той огонь, що запалив моє серце жадобою слави, честі, пом­сти! Схопився той огонь в моєму серцю, а паші роздмухали його в полум’я… Не пройде моя голосна слава од краю землі до краю; блискавкою піде од краю світу до краю моя недобра слава, зганять моє ймення усі люде і малі діти… А тепер гордість вгамувалась, серце прохололо, а душа ніби громом прибита. Я ніби орел, приборканий в клітці, в неволі… Ох, яка ж гірка неволя! Чи є що в світі гірше од неволі? Усі скарби з своїх скарбниць од­дав би за волю, тільки б хіба не оддав однієї Паміри…»

Саіб вхопився обома руками за голову. Голова горіла неначе розпечена в огні. Коли це тихенько чиясь маленька смуглява рука одкинула шовкове полотнище в дверях на­мету. Увійшла висока постать в одежі арабського воїна. Лице було заслонене темним тонким серпанком. Через дві проріхи блищали білки великих очей.

— Добривечір тобі, Саібе! — зашепотів тихий голос. Голос був м’який, дівочий. — Я Милексита, царя Карапета дочка. Не лякайся й [не] жахайся! Я вступила до тебе не по своїй волі. Я питалась дозволу в мого батька і прийшла тебе визволить з полону та захистить од безчестя та неслави. Ти вольний! Іди з свого намету і вертайся додому. Пам’ятаєш, як ти заїжджав до мого батька? Я ба­чила тебе через віконце і покохала тебе на віки вічні. Я вмираю за тобою і вмру, як ти од мене одкаснешся…