Скривджені й нескривджені - Сторінка 15

— Та й наші скарбики розтануть, — обізвався Гарун-даша, — тоді ми будемо їсти з поливаних полумисків та пити з олив’яних кубків, а за золото будемо тільки вгаду­вати, як за дивний сон.

Саіба засліпило золото та алмази. Знов в йому заграла кров, заграла пиха. Знов він вернувся до своїх покоїв у великій тривозі.

— Синє небо з ясними зорями! святе сонце! поможіть мені! Що мені вчинити? — крикнув несамовито Саіб.

Він почутив, що в його душі змагаються якісь дві сили і одна другої не переможе. Він знов вийшов на башту і глянув на майдан. Люде приставляли до стін риштован­ня, приставляли драбини. Вже й полізли по драбинах.

Він вернувся до палати, де все сиділи паші і гомоніли.

— Куди мені пристати? — крикнув Саіб. — Що маю робити? Душа моя розривається надвоє! Серце ниє й болить. Місяцю ясний! До тебе здіймаю свої слабкі руки! Зоре моя ясна! дай мені пораду!

Саіб згадав щире серце Паміри і знов вийшов на башту. Вже вечоріло. Глянув він на майдан.

На майдані з’явився якийсь блискучий поїзд. Йшли рядками верблюди, в блискучій збруї, вкриті червоними покрівцями з золотими торочками. На верблюдах сиділи лицарі, убрані в золоті шлики й панцирі. За верблюдами заблищала на сонці золота колісниця. Колісницю везли дванадцятеро білих коней в срібній та золотій збруї. За колісницею тягся довгий рядок верхівців на конях.

Заграли на трубах.

— Одчиняйте браму! Іде царівна Милексита! — по­чувся голос під брамою.

Народ задивився на той пишний блискучий поїзд і вгамувався. Стара раджиха послала пашів зустрічати Саібову наречену. В велику світлицю без стелі увійшов Саіб в дорогому рицарському убранні і сів на троні з щирого золота. Коло нього на троні з слонової кості сіла мати.

Паші і пашихи обстали палату рядками. Запалало світло. Палата ніби зайнялася. В одчинені двері вступили Карапетові еміри, смуглі, аж чорні, з чорними довгими бородами. За ними в двері вступила Милексита, висока, рів­на, як тополя, але смуглява, як циганка. Вона була сму­глява, але в неї була краса якась окремішня, нагадуюча красуню в книзі Соломона «Пісня піснів». На білках здо­рових очей наче крутилися чорні зіньки. Очі аж блискали наче іскрами. Вона вся сяла в золоті. Довгий шлейф важ­кої сукні несли чорні арабчики. На голові у неї сяла діядема з усяких брилянтів.

Саіб та мати встали і пішли їй назустріч. Саіб глянув на її негарну вроду і трохи не впав на східцях трону.

Тим часом Селима про все довідалась і розказала Па­мірі. Паміра вбігла прожогом в світлицю без стелі в рутя­ному вінку і кинулась до Саіба.

— Дай права тим, [що] мруть од чуми й голоду! Стань за народ!

— Не можу! — крикнув Саіб. ламаючи руки.

— Ти маєш другу милу! Мене покидаєш! Прощай же навіки! — сказала Паміра.

Вона заспівала сумну-сумну пісню на прощання. Памі­ра почала потихеньку та помаленьку підніматись в небо. Дивний світ од її вінка лився зверху. Вона піднімалась вгору і все співала. Пісня ставала все тихіша. Паміра все йшла на захід сонця і заблищала на небі вечірньою зорею.

— Ти мене покинула і вже ніколи-ніколи не вернешся до мене, моя вечірня зоре! — крикнув несамовито Саіб, з одчаю вхопився рукою за серце й несподівано впав мерт­вим на східцях трону.

Милексита, вражена пишною красою Паміри, одразу вгадала, що в її волі було Саібове серце, що Саібове жит­тя й любов полинули на небо слідком за Памірою.

Тільки що Саіб впав мертвим, Милексита заголосила, застогнала, впала додолу, припала лицем до холодних грудей Саіба, і сама вмерла.

В той час в синьому небі десь взялася чорна хмара, освічена пекельним мідно-червоним кольором. Блиснула така страшна блискавка, що всі паші, всі Милекситині поїжджани позаплющували очі. Вдарив страшний грім раз, другий. Широка огняна смуга впала з неба, зверетенилась, як змія, і потрапила просто в велику башту палацу.

Вдарив такий грім, що башта розсипалась на шматочки. Палац зайнявся одразу.

— Народ висадив браму і проломив стіну! —крикнули в палаці.

Паші пороснули, як намисто з порваного разка, роз­біглися з палацу і поховались у садках, в печерах. Полив дощ як з відра. Піднялася буря і роздмухала полум’я. Палац запалав і вкрився димом. Іван Громовик літав по хмарах яа баскому, огнистому коні. Кікь вигравав, ста­вав дибки, а з-під його копит сипались жмутами страшні блискавки і обсипали і землю, й море, й пустині. Од того грому одвологло й почистішало повітря: зараз перестав помір на людях. Од великого тучного дощу вродив хліб, перестав голод. Небо спасло народ од наглої смерті й по­шесті. Він утихомирився.

Паші з переляку втекли од розлютованого народу, по­розбігались в кам’яні гори, в дикі ліси та поховались в скелях, в печерах. В диких горах та скелях не було кому на їх робити, а самі вони були незугарні й нездатні до будлі-якої праці. Вони мусили жити вкупі з диким звіром і згодом потім живились овощами й лопуцьками, самі об­росли шерстю, як звірі. В Гаруна-паші навіть виріс вовчий хвіст та цапині роги од лісового поживку.