Скривджені й нескривджені - Сторінка 3

— Надав же дідько отим дівкам роїть пісні так, що аж в небі чути! Одже забуду! ой лишечко! Ой, забуду!»

Замовкли на землі дівчата. На темно-синьому небі за­ворушились русалки, неначе білі хмарки. Світ Місяця об­лив їх білі лиця, сині очі та русі довгі коси, промкнув наскрізь тонку прозору білу одежу. Русалки, як хмари, заворушились кругом Місяця, жартували з старим дідом, крутились навкруги його, неначе зграя лебедів. Одна смі­лива Русалка пурхнула проз самий Місяців поморщений вид і зачепила його одежею по носі. Другі сідали на його широке убрання. Одна смикнула його за бороду, а найпроворніша вилетіла йому на лису голову та й сіла на ли­сині.

— Цур вам, пек вам! Чого ви чепляєтесь до старого? Ой, забуду!.. Ей, одчепіться, бо як котрусь впіймаю, то поцілую! — гомонів Місяць, спихаючи з голови Русалку. — Шкода, що я вже старий, а я вам дав би знати себе!..

Русалки реготались, вештались, крутились кругом Мі­сяця, виставляючи перед ним свої білі, як сніг, плечі та щоки, їх сині очі світилися чарами при світлі Місяця, а білі повні щоки та круглі плечі аж трусилися, мов драглі. Місяць аж очмарів од їх небесної краси.

— Одже введуть у гріх мене, старого! Та позаслоняй­те хоч плечі туманом, капосні дівчата! Через ваші сині очі та білі щоки втрачу памороки! — гомонів Місяць.

А русалки побрались за руки, хмарками посунулись помалесеньку по синьому небі, потім стали в танець, побравшись за руки, й заспівали тиху-тиху пісню про ко­хання. Їх пісня злилася докупи з Місячним промінням, долетіла до землі і навела дивні, чарівні сни на молоді душі.

— Ой, як я втомився, йдучи все вгору та вгору! Ко­ли б вже швидше йти згори! — сказав Місяць.

Холод пройняв його наскрізь. Сон налягав на очі. Зорі почали гаснути на небі. Од утоми Місяцеве лице зблідло; він позіхнув на все небо.

— Та й довга ж ся ніч! Цур їй! Пек їй! Не капосна жтобі жінка! На дорогу не дала мені теплої одежі, так і випхнула в одній сорочці, а тепер хапай дрижаки, як циган у шатрі… Коли б уже жінка швидше виходила на зміну! Ой, спати хочу!

Місяць зблід, почав дрімати й позіхнув з усієї сили. Товсті його брови просто од носа полізли вгору по лобі, неначе дерлись на горище по стіні. Край неба на сході по­чав ясніти.

— Ой, я щось забув! їй-богу, забув! Отуди к нечистій матері! позіхнув та й забув! І що ж оце я був наважився не забувати! І надав же мені біс роздявить рота та позіх­нути! Овва! та й довго ж моя жінка вбирається… От уже надав дідько взяти молоду жінку, та ще й гарну! Як почне прибиратись, то аж нудно стає…

Тим часом край неба зачервонів. З-за лісу на небо вийшла Зірниця, а на голові в неї блискотіла рання зоря.

— Ага, от що я забув! Добре, що ти, дочко, рано встала та вийшла гуляти. Коли б же жінка швидше вихо­дила! Але ж вона ще цілу годину буде чепляти блискуче діяментове намисто на шию, а другу годину буде панчохи та золоті черевики взувать… Ой, сон налягає! — мимрив Місяць і не видержав далі. Проз його плила здорова, як перина, хмара. Нерушливий і ледачий на вдачу Місяць вхопив її, раптом ліг, вивернувсь та й заснув, ще й одра­зу аж захріп на все небо.

За Дніпром, за густим, темним лісом, заблищало небо тихим світом; на небі з’явилась пишна палата матері Зірниці — Сонця. Сонце прокинулось. Зірниця побігла в па­лату, щоб понести матері роси вмиватись. Як тільки Сон­це прокинулось, палата засвітилась в небі, велика та ви­сока, з золотою покрівлею, з високими стовпами навкруги та високими баштами. Золоті стіни засіяли. Кришталеві стовпи та башти розливали кругом білий, срібний світ. Золота покрівля лисніла на синьо-жовтому небі. Вода в Дніпрі засяла од берега до берега, неначе в йому лилося розтоплене золото. Сонце сиділо коло здорового на всю стіну дзеркала. Дванадцять служниць в срібній одежі вбирали Сонце. Вони завили їй кучері і присипали їх золотим порохом, наділи на голову вінок з червоних троянд, пришпилили його золотими шпильками, а зверху поклали дру­гий вінець з діяментів. Срібну сукню вони підперезали зо­лотим довгим поясом, а на плечі накинули золотий широ­кий серпанок. На краях того серпанку пришпилили кру­гом квітки, перемішані з дорогими діяментами. Сонце взу­лось в червоні черевички з золотими закаблучками, гля­нуло на себе в дзеркало. Служниці одчинили високі двері з дорогого кришталю. Цариця неба вийшла з палати й засіяла на все небо, на землю, на море та ріки. Палата щезла в тому полум’ї проміння, неначе потонула в світі. Служниці голосно заспівали. Защебетали соловейки в сад­ках, защебетали всі пташки в гаях. Все прокинулось на сві­ті. Прокинувся й Місяць, лежачи на хмарах. Світ Сонця вдарив йому в очі. Він чхнув, витріщив очі на жінку та й згадав за свою думу.

— Жінко, чи ти пак знаєш, що наша донька вчора вве­чері цілувалася з тим шибеником Іваном Громовиком се­ред неба, перед небом та землею? — гукнув він се та й пірнув з периною за гори.

Розсердилась цариця неба й землі і впустила довгий поділ широкого золотого убрання, котре вона держала в руці. Золотий поділ розпустився гарячим, пекучим промін­ням над борами. Гаряче проміння впало огнем на ліси. Лі­си одразу зайнялись і запалали. Пішла тихою ходою ца­риця над Поліссям, — болота й мочарі висихали; йшла вона понад степами, — сохла трава в степах. Пшениці та жита в’яли й жовкли. Квітки, котрі порозцвітались уран­ці, опівдні в’яли й засихали. Закурила земля димом та парою. Висихали річки та ставки. Товар та усякі животи­ни ховались в ліси та очерети, звір утікав у нори. То був страшний день спеки. Аж увечері цариця схаменулась, опам’яталась і вхопила в руку поділ свого серпанку і спе­ка спала.