Скривджені й нескривджені - Сторінка 6

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Раз Памірі хтось показав, як читати по книжці, і вона одразу постерегла все і швидко вивчилась читати. До неї приходили за порадою навіть старі розумні люде. Паміра всім давала пораду, бо не цуралась і найбідніших людей в околиці, і всі казали, що не дурно ж їй дали ймення Паміра, цебто покрівля і захист усього миру.

Ото вже Паміра стала доросла. Всі хлопці на селі за­лицялись до неї. Двері од старостів увечері сливе не зачинялись. Засилали до неї старостів і з сусідніх сіл, навіть міщани та міські дрібніші купці. Паміра ні за кого не хотіла вийти заміж.

— За кого ж оце, доню, ми тебе оддамо заміж? — пи­тала часом у неї мати.

— За того, мамо, оддайте мене, кого я щиро покохаю та хто матиме спроможність і силу оступитися за нас, простих людей. Я бажаю добра всім людям, але моє сер­це нахиляється до вбогих та безщасних.

— Ет! це твої вигадки та примхи! А я оце сподіва­юсь кращих старостів од якогось царевича або княжевича, бо хіба є в світі друга дівчина, краща та добріша од тебе? — казала не раз мати, заплітаючи дочці довгі чорні коси в гарні дрібушки.

— Я, мамо, зроду-звіку не пішла б за княжевича, як­би він був гордий та не любив простих людей, — одказувала завсігди Паміра, — я б оддала красу свою і своє сер­це і навіть своє живоття тільки за щастя вбогих людей. Бачте, як нам важко жити в світі, як ми марніємо, трати­мо силу од праці.

— Але де ж нам, доню, такого жениха взяти? Підеш, серце, за такого сірого та репаного мужика, як і твій бать­ко. А ти робоча та вродлива на вдачу, то, може, будеш лучче жити, як ми з батьком живемо.

— А я, мамо, все думаю про те, щоб не тільки мені, але й усім убогим людям було добре жити на світі, — смут­ним голосом одказала Паміра, і на її очах виступили дві сльози, як дві росинки на чорних тернових ягідках.

Одначе час минав. Прийшла пора і для серця молодої дівчини. Вона частіше виходила ввечері на скелі на бере­зі моря, довше стояла там, складала смутні пісні про ко­хання, палке, гаряче, як літній світ сонця. Вона неначе сподівалась когось з-за моря, когось виглядала, чогось турбувалась…

Тим часом царевич Саіб виріс високий та рівний, як явір над водою. Стара мати не могла натішитись його чор­ними очима, смуглявим рум’яним лицем та чорними ку­черями. Сміливий та проворний, він любив катать по сад­ку на баскому коні, перескакував через рови, через кущі, через потоки, неначе блискавка через хмари. Мати почала вмовлять його, щоб він оженився.

— Мамо, як угляджу будлі-де таку панну, яка мені часто сниться, то я ладен і ожениться, — сказав він мате­рі. — Мені часто сниться якась незвичайна дівчина: лице біле, матове, як слонова кість, очі чорні, брови мов весел­ки на високому чолі. Сниться мені часом, що вона така легенька, як повітря або туман, і ніби все ходить в квіт­нику поверх левкоїв та гіацинтів і ні одна квітка не вги­нається під її легенькими черевичками; часом сниться, що вона ходить по хвилях на морі, то ніби пливе на рожевих хмарах на заході сонця, в дивному зеленому убранні, вся в рожах та леліях, і співає такі дивні пісні, що в мене серце замирає. А в неї на голові вінок з рож, а над він­ком сяє вечірня зірка…

Цариця звеліла всім пашам привести своїх дочок в садок, щоб син подивився на їх. «Може, знайдеться така, котра буде схожа на його мрію», — думала мати.

Всі дочки пашів повбирались в дороге убрання, пона­чіплювали на себе золота та лиснючих дорогих діяментів і вийшли в садок на прогуляння на те місце перед пала­цом, де розстелялись, ніби дорогі килими, усякові квітни­ки, де вода бризкала з фонтанів.

Саіб став коло вікна і придивлявся, чи не впізнає хоч сліду тієї краси, що йому снилась і привиджувалась. Гарун-паша тихенько підійшов до його і сказав йому:

— Ож придивись лишень, царевичу, до тієї чудової дівчини, що нахилилась, щоб зірвати троянду! Певно, во­на тобі сподобається, бо кращої од неї й на світі нема.

Царевич подивився та й каже:

— Ота висока та суха, наче драбина, чорна, як ци­ганка, з таким довгелецьким носом, як у чаплі? Ну, знай­шов красуню!

Гарун прикусив язика, бо то була його дочка. Він хо­тів, щоб його дочка стала царицею.

— Ні, мамо, не така краса мені снилась, яка в тих поганеньких дочок пашів! Одна губата, друга кирпата, третя чорна, інша кривобока, — сказав Саіб.

Тоді мати послала накупити в цілому царстві найкра­щих невольниць, убрала їх в дороге прозоре убрання, поставила їх рядком кругом пишної зали й звеліла Саібові впізнавати ту красу, що манила його в сні чарами. Чудо­ві невольниці сяли красою, як зорі в вечірньому небі, але Саіб не знайшов між ними такої, яка світила в його душі, мов вечірня зоря.

От Саіб і каже матері:

— Поїду я, мамо, по своєму царстві й по чужих кра­ях: і свій народ побачу, і, може, де вгляджу або напитаю таку царівну або князівну, яка мені привиджується у сні, та й привезу вам невістку.

Мати не пустила сина з дому, не пустили його й паші. Тоді він покликав свого вірного товариша, молодого сина одного паші, Мурата, звелів йому набрати усякої харчі та вночі приплисти човном до однієї башти в садку. Мурат потаєнці приплив човном в садок. Саіб тихенько вий­шов на берег, сів з Муратом на човен та й попливли вони морем по вольній волі.