Скривджені й нескривджені - Сторінка 8

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Чи ти пак маєш вже жениха? — спитав Саіб у Паміри.

— Та до моєї Паміри люде шлють та шлють старостів, так що й двері в нас ввечері сливе не зачиняються, а во­на не хоче та й не хоче йти заміж, — тихо і боязко обі­звалась Чонгариха.

— Чом же ти, Паміро, не йдеш заміж? — спитав Саіб.

— Тим, що нікого ще не полюбила, а може, й тим, що тебе ждала, — сміливо сказала дівчина, осміхаючись.

— Та й гостра ж ти, дівчино, на розум! — обізвав­ся Саіб. — Коли ти правду кажеш, то я візьму тебе за жінку. Будеш зо мною царювати і мені правду казать, бо кругом себе я чую тільки неправду та облесливість, їдь зо мною, дівчино! Давно вже мені сняться такі пишні очі, такі чорні брови, як твої. Якась сила призначила тебе для мене, а мене для тебе; а яка сила, де вона, звідкіль вона, сього я не можу знати. Без тебе і сонце не сві­титиме для мене…

— Коли ти уподобав так мене, то я поїду з тобою хоч і на край світу, — промовила Паміра, — а як у тебе дум­ка, щоб узять мене тільки за невольницю, то спасибі тобі за таку ласку! Я люблю волю більше, ніж тебе. Моє сер­це встоює за вольних, за вбогих та за безщасних.

—Та й моє серце до їх горнеться. Ти в цьому мені до мислі, а як до мислі, то і до пари, — сказав Саіб і ви­тяг з кишені капшук червінців і поклав на стіл.

— Це вам, старі, на гостинець та курочка, що несе зо­лоті яєчка. Поставте собі гарну хату, купіть воли та коро­ви, — сказав Саіб. — Бувайте здорові! Вбирайся ж, Памі­ро, в дорогу!

Паміра вийняла з скрині одежу, вийняла чарівний ві­нок з рути, зеленого барвінку та павиного пір’я і завину­ла його в хусточку. Вона попрощалась з батьком та з ма­тір’ю та й сіла на човен з Саібом. Човен поплив, і Паміра заспівала на прощання з батьком та матір’ю пісню. Го­лос поліг тугою понад берегами.

Пливуть вони день, пливуть і другий. Третього дня во­ни доплили до чужого царства, де вже царював арабський емір Карапет.

Над морем піднімались високо в небо дикі, стрімкі, скелисті гори. Одні гострі верхи скель були червоні, нена­че тліли, як жар, другі стояли чорні, як обгорілі, інші бу­ли фіолетові, а вище од усіх вганялась в небо біла гора, закидана льодом та снігом. В синьому чистому небі верхи скель визначались, ніби намальовані пензлем. А під гора­ми стояв палац з позолоченими банями. Кругом його зеленів старий дивний садок, кругом обсаджений пальмами.

Човен пристав до берега. Саіб сказав Памірі:

— Постережи ж та гляди добре човна, а ми з Муратом забіжимо в гості до царя Карапета та подивимось, як проживає мій сусід. Але як я оце піду до нього в палац, коли в мене нема дорогого убрання?

— Скажи Карапетові, що ти не зумисне приїхав до його, а випадком вступив по дорозі, — сказала Паміра.

Саіб та Мурат попростували до палацу. Між двома зубчастими баштами стояла велика брама; коло брами ле­жали два приковані ланцюгами леви. Саіб та Мурат про­йшли через браму, перейшли садок і увійшли в палац. Саіб сказав служникам, щоб оповістили Карапета, що сусід ца­ревич Саіб, гуляючи човном по морі, завернув до палацу і хоче з ним побачитись. Служники ввели Саіба й Мурата в палату. На золотому троні сидів старий цар Карапет з сивою довгою бородою. На йому блищала вишита золотом мантія, а на голові сяв золотий вінець, обсипаний дороги­ми діяментами. Саіб поклонився йому і привітався з ним.

Старий Карапет гордовито подивився на Саіба з свого трону, бистро окинув оком його просту буденну одежу і не глянув навіть на його товариша. Він схилив голову і щось думав; потім звелів невольникам застелити стіл, по­просив гостей на обід, сів і сам поруч з ними, але все на­суплював брови і більш мовчав, ніж розмовляв.

Тим часом Карапетова дочка Милексита заглядала з своїх покоїв в залу через віконце з кратками, котре було зроблене високо в стіні, сливе під стелею. Вона була вже немолода, негарна, дуже чорна, ще й горда, як і її батько. Вглядівши палкі Саібові очі, рум’яні щоки та чорні куче­рі, вона зразу покохала його так, що трохи не вискочила з своїх покоїв та не побігла до царського стола. Стара нянька вхопила її за рукав, вп’ялась руками, мов п’явками, і насилу вдержала її за руку.

Пообідавши з Карапетом, Саіб сказав:

— Вибачай мені, ясний раджо, що я так по-простацькій заїхав до тебе, гуляючи по морю на човні, але смію спи­тати тебе: чого ти такий сумний та неласкавий до свого сусіди? Може, тебе будлі-чим прогнівав мій батько?

— Та то, Саібе, в мене з твоїми предками давнє во­рогування. Двісті год минуло, як прапрадід твого батька воював з моїм прапрапрадідом і одняв од його один го­род та двоє сіл, забрав сто волів, двісті овечок, три ко­рови, два бугаї та три поросні свині. Це записано в наших старих пергаментах. І я вчора неначе зумисне за це про­читав. Це для мого роду велика гана й приниження. Я не можу бути твоїм щирим приятелем, хоч ти мій сусід…

Саіб прикусив спідню губу, уклонився Карапетові й мовчки вийшов з палацу. Милексита не втерпіла і, засло­нивши вид густим серпанком, прожогом вибігла в садок, щоб останній раз глянути на Саіба. Вона дивилась на його з-за кущів троянд, як він ішов між квітками, потім вхо­пилась за серце і впала на траву. Стара нянька насилу довела її до покоїв.