Смерть - Сторінка 6

Горобенко кинув працювати й солодко потягнувся. По тілу розлилась незвична приємна фізична втома. На небі засвітилися перші зорі. Далекі свіжі мрійні зорі. Ті самі зорі, що світили до революції і світитимуть вічно. Вічно? Так, так — вічно. Є багато речей прекрасних незалежно від усього. Хіба міг би бути Дружинін гірший, якби він був безпартійний?

Горобенко одкинув це раптове спокусливе запитання і сказав самому собі: «Ні, це дуже добре, що він у партії. Він справжній, природний партієць».

Горобенко поклав коло себе лопату й присів на шпориш. «Якого чорта тільки Славшу не викинуть і досі з партії?»

Десь з-за мосту залунало гучне Несторенкове:

— Од-ставіть! В дві шеренг-и стройся-а-а!..

III

Був ранок. Сонце сміливо розсікало золотими мечами зелену гущавину листя і вигаптувало на стіні якусь фантастичну плахту. Кость Горобенко підійшов до поручнів веранди і повними грудьми вдихнув свіжого повітря.

Ранок справляв свій тріумф. Його блакитне чоло не затьмарилось сьогодні жодною хмаринкою. Він легко перекинув за обрій ніч і звитяжцем простував назустріч дневі. Тисячі пташиних голосів співали йому урочисті кантати, якісь занедбані, певно, від старих ще хазяїнів, жоржини і червоні невибагливі півники побіля веранди в саду, здавалось, по-особливому сьогодні прибрались і, вмиті, чепурні, трохи засмучені від своєї одвічної мовчанки, лагідною посмішкою вітали переможця.

А ранок ішов і йшов. Незримі легіони його в золотих панцирах мчали нестримно вперед, і перед їхніми незліченними фалангами тікав, зігнувшись, небесними манівцями останній князь ночі — блідий, ледве помітний місяць.

Горобенко схилився на сірий від облізлої фарби стовп і розстебнув коміра. Легенька прохолода приємно проймала після сну тіло, але сонячне проміння подолало вже останні перешкоди, прорвалось крізь вогке листя, і його пристрасний подих затремтів на Горобенкових грудях. Сонце затопило веранду, й тільки в кутку біля піддашшя залишилась журна тінь, наче згадка чиєїсь безвихідної скорботи. Горобенко вдивлявся в цей затінок, і він був любий йому. П’яна сонячна радість і самотня туга затінку були споріднені, вони доповнювали одна одну, вони — як рідні сестри.

Цієї ночі уві сні прийшла Надя. Та сама Надя, що була колись, Надя, що не могла б бути тепер… Чому?

Горобенко це добре знав, але він умисно спитав самого себе і щиро відповів: «Тому, що тоді вона була просто Надею, вона була нареченою (хоч цього й не говорилось офіційно), а тепер вона була б «міщанкою», «баластом», безпартійною «сволоччю»…»

Горобенко подумки сказав і це. У цій грубості була якась гостра насолода. Але це так. Нема потреби зараз брехати ні сонцеві, ні жоржині, ні самому собі. Можливо, що це зрозуміла б і Надя, якби вона була не хороший сон, а реальність, а втім… є багато прекрасного в тому, чого нема і ніколи вже не може бути: взимку не буде жоржини і півників, але в уяві вони будуть кращими за оранжерейні хризантеми, в хододну, безпросвітню фугу легко згадається чистий, осяяний весняний ранок… Надя вмерла, вмерла тільки фізично, а коли з’явиться рідко уві сні, вона буде просто Надею, «дореволюційною» Надею.

На веранду вийшла з таганчиком і чайником двірникова дружина Параска Федотівна. Революція позначилась в її житті насамперед тим, що домкомбід переселив її родину з конури в колишній панський кабінет. Вона живе поруч із Горобенком і задоволена з тихого сусіди. Їй часом стає навіть шкода цього мовчазного «комісара»: «Чудний якийсь: інші, глянь, свій виїзд мають, комуністичний великдень потай по-старому справляли з поросям, сирною паскою і спиртом, а цей…»

Параска Федотівна лагідно привіталась, поставила на цементову долівку таганчика і попливла по східцях наламати в саду хмизу, але розпалювати вогнище все ж таки повернулась назад, на веранду. Тут безпечніше: можна на хвилинку піти і чайника не вкрадуть, потім, ніхто не побачить і не проситиме окропу.

Горобенко глянув на дебелу постать Параски Федотівни і нараз подумав: «Дивно: за весь час у партії мене ще ніколи не потягнуло до жінки. І це зовсім не тому, що — Надя…»

Коли заплигали під чайником жваві вогненні язички, старанно вилизуючи його чорне брудне дно, Параска Федотівна витерла спідницею руки і звернулась до Горобенка:

— На сонечку грієтеся? Воно дійствительно, що прелесть… Може, стаканчик чаю візьмете? Я зараз сахар перепалю… Тепер і чай такий, знаєте!.. — сказала Параска Федотівна, зітхнувши. — Раніш, бувало, підеш у лавку, візьмеш Висоцького первий сорт та ще лимончика дорогою у Панкратова купиш…

Параска Федотівна солодко бурмотіла собі, а тим часом чайник почав захлинатись, і від перших його бризок сердито зашипіло у вогнищі.

— Так, пожалуйста, заходьте налити собі… мені воно ні по чому, а вам, як холостому, як же це так на службу йти…

Парасці Федотівні було приємно отак по-простому побалакати з чудним «комісаром», вона не від того була навіть, щоб пофліртувати трохи (це тобі не Митька окаянний, що п’ятнадцять років під п’яну руку бив, а тепер бабу ублаготворити не в силі), Параска Федотівна лукаво підморгнула Горобенкові і пішла в дім.