Смерть - Сторінка 5

Горобенкові було шкода цю сотню людей, що з них принаймні 70 вірили в суботник, як у фетиш господарчого піднесення, і ладні були забути недоїдання і втому. Інженерова млявість профанувала сильні замахи рук. Здавалося, що інженер крізь своє скептичне пенсне байдужим поглядом змахує з лопат землю, гасить силу вдарів і через це виходила не робота, а тільки дитяча гра в робітники. Хотілось у тришия прогнати інженера і його тінь — підрядчика. Дружинін сплюнув на долоні, взяв держак лопати і, наче відповідаючи Горобенковим думкам, забурчав:

— Понаводили начальників! Планувати їм треба. Скажіть, будь ласка, — штука яка велика! Землю насипати самі не зможемо…

А інженер мовчки походжав між партійцями і свердлив очима їхні спини. Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду інженер постукав цигаркою об срібний портсигар і чиркнув запалку.

— Одійдіть, будь ласка, ви мені заважаєте! — кинув йому грубо і з силою швиргонув від себе налопатник землі.

Інженер здивовано оглянувся і, чемно перепросивши, пішов далі. Горобенко сердито кинув у його сторону:

— Тиняється тут!.. — і жваво заходився працювати. Вже вечоріло, а наслідки суботника були ще зовсім мізерні. Узвіз перед мостом було тільки з одного краю вталовано, а з другого — лежала брилами свіжа земля, і перед самісіньким мостом, там, де починались його гнилі дошки, вирячила чорну пащу велика діра. Було ясно, що не закінчити за сьогодні навіть самого найпотрібнішого, і, певно, інженер уже заздалегідь радіє, але партійцям хотілося закінчити. Вони старанно копали землю і підвозили її до мосту. Дружинін хазяйновито зміцняв схил, і тільки Нестеренко, повітпродкомісар Дробот та заворгінстру стояли обік дороги і про щось сперечались.

Дружинін зняв кашкета, витер з чола рукавом піт і на хвилину обперся на лопату передихнути. Він глянув на Несторенкову компанію і знову взявся до роботи.

— Ні, ти мені спершу людину перероби, от що, — казав він далі до Завального, — через те, що кожний чоловік по-своєму сволоч. Розумієш ти?

— Знову, «богоіскателю», завів своє, — заскалив зуби Завальний, — мудруєш ти щось багато!

— А я тобі, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партійного шелихвоста не зробиш людини, розумієш — людини, поти з цього нічого не буде. Ось глянь, брат, на них, — він кивнув головою до Нестеренка, — «ать-два» він може, а лопатою — вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера! Ех!..

Дружинін вилаявся і сердито замахав лопатою. Горобенкові хотілось ближче підійти до Дружиніна й поговорити. Було щось симпатичне в його худому безволосому, з глибокими зморшками обличчі. Коли глянути на Дружинінові вуса та бороду, мимоволі пригадується з географії Іванова — «На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники»… У Дружиніна над ротом кілька жовтуватих волосинок і на підборідді де-не-де стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього Дружиніна! В ньому світиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справді робітниче — «від верстата».

Край рівчака сидів у розстебнутій камізельці голова деревообробників, Фролов. Він упрів від роботи і стомлено витирав уболоченою рукою на лисині піт. Від цих рухів на камізельці важко теліпався товстий посріблений ланцюжок від годинника і дзвонив дешевими брелоками. Крізь розкидані постаті партійців пишно пройшла, переступаючи лопати й брили свіжої землі, Фролова.

— Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси трохи…

Фролова розв’язала клуночок із пиріжками й поклала перед своїм чоловіком.

— Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник?

Фролов потер мокрі пахви під сорочкою, мляво поводив очима навкруги й зітхнув. Його трохи соромили пиріжки перед голодними партійцями, і він вагався їсти. Фролова зрозуміла це. Вона нахилилась до нього й ніжно прошепотіла:

— Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім — вроді як би до вєтру в лози — і скушаєш там… Фролов сердито пробурмотів:

— Ну, добре. Іди додому. Нема чого тут!.. Фролова поспішно підвелась і наостаннє шепнула:

— Там которі присмажені — ті з м’ясом, а то ще з капустою будуть…

Славіна віддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пиріжки, скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усі чули, сказала:

— Удивительно — как крепко иногда держат наших товарищей мещанские привычки!..

Фролов не дочув її слів. Одначе він підозріло подивився на Славіну, встромив у землю лопату і нишком пішов у лози.

Вже зовсім стемніло. Десь за Ворсклою торохкотіли на шляху чиїсь запізнілі колеса, над Ворсклою здіймався легкий туман.

Славіна вже стояла коло Дружиніна і поправляла на голові косинку. Вона рада була пристати до суперечки.

— Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! І потім — хіба це допустимо — наш «пред» страшенно любить вуджені ребра (щодня записки до продкому пише), а товариші Нестеренки по троє пар чобіт мають, і це в той час, коли ми жертвуємо всім. Ми обідаємо в комуністичній їдальні, ми…

Дружинін мовчки стукав лопатою по схилу узвозу.