Смерть - Сторінка 2

Кость швидко ступав по м’якому базарному поросі. Тепер базар був мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напівзруйновані ятки. Це жертви боротьби комунвідділу з приватним торгом. Від яток смерділо людськими екскрементами, і довгий понурий м’ясний ряд скидався на перекинуті кінські кістяки.

Десь у кутку під кам’яницею, як неприкаяні, сиділи кілька перекупок з яблуками, ще далі селянський віз, збоку мур, і на ньому розсічений ринвою напис: «Сапожная мастерская Уездсо/беса».

Ринва нещадно розлучила дві частини слова і зробила так, що коли «уездсо» почувало себе якось сиротливо й самотньо, то «беса» було ніби саме на місці. Воно глузливо одскочило від ринви і, показуючи вгору язичка від «б», знущалось з правовірних міщан.

Це ширило між перекупками, колишніми купчихами й казначейшею всякі непевні чутки й підпирало їхні гадки щодо антихриста (самі ж признаються, що — бісове…). Горобенко зненацька подумав:

«А ось коли б написали по-українському — цього б не було, хай би й ринва розірвала». Проте одразу ж стало соромно свого власного примітиву. І потім він звернув увагу на цей мур не через «беса», а тому, що тут розстріляли когось петлюрівці, і Горобенко внутрішньо посміхнувся самому собі: «Власне, логічно, за загальним ходом тих подій, мене теж повинні були б розстріляти, і це дуже дивно, чому цього не сталось… Правда, я не був у війську, я, так би мовити, мирно політиканствував, але все ж таки…»

Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю і ступив на східці парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гімназіяльного друга, тепер — це робітничий клуб. Тут, звичайно, через брак великої зали в повітпарткомі, бувають загальні збори організації.

Пожовклі соснові гірлянди, паперові прапорці, неохайно прибиті портрети вождів, забруднені мухами й чиїмись пальцями плакати, розстроєне піаніно, на якому вічно хтонебудь несамовито вистукує «Інтернаціонала», — все це виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук, приміщенню бракувало душі. Люди приходили сюди — раптом. Гомінкою юрбою вони враз заливали залу, приносили свій пах шкіри, дьогтю, шмаровидла, махорки, навіть куряви сільських доріг, і тоді розсувались безладно стільці, підлога вкривалась недокурками і в кімнатах стояв стовпом густий синюватий дим. А коли люди виходили, тоді в приміщенні було тихо, самотньо й сумно, як на згарищі.

Загальні збори ще не почались. Партійці заповнювали залу й купами розходились по кутках.

До Горобенка підлетіла Славіна. Її підстрижене волосся не личило до худого обличчя невиразних літ, і зовсім уже дратувала якась каблучка на пальці.

— Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!.. Вона вчепилась худорлявими пальцями в його гудзика на сорочці і почала нещадно крутити:

— Де ж ви загаялись? Мені конче треба з вами поговорити.

Її російська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кілька тонів і перейшла в шушукання. Вона непомітно потягла Горобенка в дальній куток.

— Ви знаєте… Це неможливо!.. Це підриває авторитет. Фірсов учора виступав п’яний на учительських зборах!.. Це треба конче поставити на порядок денний… Аби ви знали тільки, як він…

Горобенко хотів якось одчепитись від неї. Ця завідувачка соцвиху справді надто вже уїдлива. Він одсунув на потилицю кашкета і мляво відповів:

— Це дрібниці, товаришко Славіна; хіба тепер до них… Але Славіна крутила вже гудзика обома руками й поспішно шаруділа словами далі:

— Як дрібниці?! Це компрометує нас усіх… Це ганьбить усю партію… Та ви знаєте, що цей самий Фірсов… Горобенко нетерпляче глянув у вічі Славіній. Цю колишню вчительку видно всю наскрізь: опозиції шукає серед інтелігентів…

Стало знову неприємно за себе — адже не піде Славіна до Горбаня або Дружиніна шушукатись, а цілить у нього:

«Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко». Як це бридко! Він глянув на її тоненькі безкровні губи і раптом подумав:

«А мабуть, таки правдиві оті чутки, ніби Славіна — прижитна донька якогось тамбовського архієрея…»

— Таварищ Гарабенко! (Славіна зробила наголос). Нам обязательно надо обсудить это вместе…

Горобенко сухим голосом зупинив її:

— Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу піти поговорити…

Горобенко різко повернувся й пішов до якоїсь групи. Славіна здивовано подивилась йому вслід, але похопилась і побігла когось шукати…

Горобенка перейняв Завальний. Він, як і завжди, схопив його руки понад ліктями й, наче випробовуючи м’язи, труснув кілька разів.

— Здоров, Горобенко. Ну, як там «мова»? Завальний вишкірив рота, і його підборіддя наїжачилось розмазаною усмішкою.

— Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував? — він показав на свіжі плакати, друковані українською мовою, і блиснув переднім золотим зубом. Ці вайлуваті дотепи перли від Завального, як із дуба, але крізь посмішку в ньому єдиному тільки Горобенкові вчувалась товариськість і приязнь. Завальний був чи не один тільки у всій організації, що читав між іншим «Вісті» і перегортав удома Шевченка.