Сонячна машина - Сторінка 13

Власне, вона йде не до церкви, а до пана пастора. (Молитовник теж, власне, непотрібний, але взято його для більшої певності). А з пастором у неї така справа: вони уклали між собою невеличкий договір — Труда раз на тиждень має разом із паном пастором робити підрахунок своїх гріхів.

Старенький уже чекає на неї у своєму затишно чистенькому молитовному кабінетику. Крізь тюлеві гардини просіваються косі жовті вечірні промені, лягаючи легесенькою сіткою тіней на стіну. Розп’ятий Христос із запалими ребрами й обвитком на клубах, схиливши голову на плече, висить на хресті.

Труда тихенько, скромно сідає в фотель проти пастора, кладе молитовник із кістяними защіпочками собі на коліна, а на молитовник складає смугляві руки з довгими нігтями. І знову кругленькі сумні очі пастора на манесенькому старечо рум’яному личку задумливо, не по-земному дивляться кудись у просторінь. (Бідний старенький — у нього застаріла болячка шлунка, і він усе до неї прислухаєтьсяі).

— Ну, доню, про що ж ми сьогодні матимемо нашу розмову?

І голос той самий — м’якенький, ніжний, як лапка кіточки.

Труда зітхає, похнюплюється, мовчить і скорботно хитає головою, рецепт пана пастора не помагає.

Кругленькі очі стають іще кругліші, злякано непорозумілі — який рецепт?!

Ах, вона ніколи не навчиться церковних термінів! Ну, та порада, чи як там, що панотець дав їй стояти щодня годину навколішках перед розп’яттям на колючій жорстві. Вона стоїть щовечора, чесно вибравши найколючіші камінці, але це не діє ніяк; ще поки стоїть, то добре, а як устане, розітре колі на, ляже спати, так усе з самого початку. Може, пан пастор знає який-небудь інший, дужчий рецепт, чи то пак.. ну, пораду іншу, чи що. А потім…

Труда знову похиляє голову, мовчки дивиться на свої руки й зітхає. А потім… вона має ще один гріх: вона ненавидить свого батька.

Пан пастор злякано схрещує пальці на животику. Батька?! Рідного батька?

І знову Труда мовчить і дивиться на свої руки. Ні, не батька. В неї нема батька. Граф Елленберг зовсім не батько їй. Називається батьком, але не батько. А поводиться, як батько, але не має на те права.

— Дитино моя, ви це все говорите, обдумавши свої слова?

О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого їй обдумувати, коли вона сама чула розмову батька з матір’ю, коли сам батько сказав, що вона, Труда, не дочка йому, що її батько один із колишніх любовників матері. У мами колись було багато любовників, тепер вона вже постарілась, а колись була дуже гарна й приваблива. Він хотів тільки знати, якого саме, а мама не хотіла того сказати. А коли так, то яке він має право поводитися з нею так деспотично й по-батьківському, як він поводиться. І от тут є питання чи гріх, що вона ненавидить не свого батька.

— Дитино моя, ви сказали мені такі речі, що я не можу так одразу повірити вам. Ви цілком певні, що ви саме це чули?

Труда знизує лівим плечем, розуміється, вона цілком певна.

Мама, правда, одкидає, запевняє, що вона. Труда, дійсна дочка батька, але ні батько, ні вона цьому не вірять. Розуміється, вона не дочка графа.

Старенький пастор зітхає.

— Дитино моя, ви не повинні, перш за все, слухати тих розмов, які не до вас звернені. Друге — ви не повинні брати того за істину, що часом говориться в хвилини гніву й несправедливості. Третє — ви не повинні допускати ненависті у своє серце до людей взагалі, а особливо до людини, яка дала вам життя.

Труда знизує правим плечем так не дала ж ця людини їй життя! От комічно, їй-богу!

— Ви цього не знаєте й не можете знати. Ви повинні забути, що ви чули, не знати, не думати, вірити вашій матері Такі думки тільки ображають вашу матір і бога, дитино моя.

Труда заплющує очі. Ну, добре, вона так і буде робити. Коли так по-церковному треба, вона так і робитиме. Але вона все ж таки хотіла б мати якийсь дійсніший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякі думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. І від тих думок теж не помагає, від тих, що вже вона розповідала. А надто вночі— серце так само стискується і солодко, і страшно, кров горить на щоках, і так сумно чогось, і так соромно, і так… приємно. Ну, от приємно, факт, нічого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, і нічого не може зробити. І сказати нікому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всі-всі роблять, що всі-всі так люблять?

Пан пастор строго насуплює ріденькі, з червоними прослойками тіла бровенята. Бо ці почуття в людини є звірячі, низькі почуття, противні богові почуття! Того й соромляться їх люди.

Труда знизує вже обома плечима. «Звірячі!» Ну, то що, що звірячі? Чого, справді, люди так бундючаться перед звірами? І чого ці почуття противні богові? Незрозуміле. Він же сам створив і звірів, і людей, він же сам дав їм ці почуття, і вони противні йому. Дивне якесь відношення до своєї власної роботи. А потім з боку бога просто несправедливо так понижувати звірів перед людьми Чим так люди кращі за звірів? Ні, ні, цілком серйозно й об’єктивно! Чим? Звірі далеко кращі за людей.