Сонячна машина - Сторінка 17

Силу Інараку різно оцінюють. Одні вважають його за маленьку купку фанатиків, божевільних або злочинних індивідів, другі перебільшують його силу, гадаючи, що сила Інараку колосальна, що адепти його є серед різних шарів громадянства. Головною методою боротьби Інараку є терор. Як відомо її світлості, вони вбивають видатних капіталістичних проводирів, членів уряду, грабують банки, називаючи це експропріацією, пускають часом у повітря цілі будинки. Інарак є неминуче явище, логічний наслідок того соціально-політичного режиму, який установили сучасні господарі країни, це — природна реакція на деспотизм і соціальний терор королів біржі. Інарак є по всьому світі. Центральне Бюро його в Парижі.

Далі князь Шванебах серйозно, діловито, точно наводить факти і цифри вбивств, експропріацій, повисаджуваних у повітря будинків, не виявляючи ні радості, ні суму. Нарешті, з дозволу її світлості, читає недавно прийняту їхньою організацією постанову, де кажеться:

«Шляхом таємного входження в організацію Інараку пропонується поглиблювати невдоволення активних шарів пролетаріату й посувати їх на найгостріші виступи. Одночасно не випускати з уваги підриву впливу самого Інараку».

Хижа, загострена горішня губка принцеси ледве помітно здригується розумінням і похвальним усміхом. Князь Шванебах, схопивши цей усміх, уперше за ввесь вечір робить перебій, виразно й переможно зиркнувши на герцога бравншвайзького, противника цієї резолюції. Герцог у відповідь приплющує очі: він не хоче вступати в дебати.

Але князівна Еліза ловить і погляд Шванебаха, і приплющені очі герцога. Очевидно, не всі згодні з такими методами боротьби? Щодо неї, то вона стоїть за все, що веде до мети, за всі методи, за всяку хитрість, жорстокість і безмилосерд-ність з ворогом. Вона заприсяглася на коронку Зігфріда й присягу ту може повторити знову: найлютіша кара злочинцям за смерть її батька і брата не може надолужити цісі втрати, понесеної Німеччиною!

Дитячий, чистий овал загострюється на підборідді, як у старої дшки, зелені очі хижо, колючо розтягуються Принцеса здіймає з ші!і сховану під сукнею коронку, що бризкає, на всі боки іскрами каміння, і кладе її на стіл перед собою. Побожний шелест проходить зібранням, і всі голови, як голови худоби вздовж ясел до оберемка сіна, повертаються вздовж столу до коронки. Це ж бо вона, коронка Зігфріда, вона сама! Це ж бо древній заповіт, це — запорука перемоги!

За одними встають другі, усі, і неначе волхви над яслами з народженим Ісусом, зворушено і з надією дивляться на святу реліквію великого роду. І деяким із тих, що в них віра в їхню справу була вже подібна до засушених квіток, які від необережного руху можуть розсипатись, раптом стає солодко і хвилююче-страшно, а що, як здійсняться, справді, мрії?! І хочеться їм хоч кінчиком пальців доторкнутись до святині, стати перед нею навколішки й зашепотіти щось давнє-давнє, забуте, дитяче, побожне, нерозумне, але певне певне!

Ні, це засідання не подібне до всіх інших засідань. Це може сказати навіть Ганс Штор, що ніколи, стоячи за дверима кабінету, не чув за ними такого молодого, запального тону немолодих і незапальних голосів, як цього разу. Істинно — впущено у вулій царицю-матку.

І вечеря сьогодні скидається вже не на «скубання понитчини в домі інвалідів», як каже раз у раз Страховище, а на зустріч друзів юнацтва, що довго не бачились між собою.

А старий граф не тільки не сердиться на Труду, що не з’являється до столу, а ще й, сидячи поруч із Шванебахом, добродушно, іронічно потішає його:

— Нічого, друже, нічого. Страховище тільки шумує, з неї буде добре вино. Вона на доброму шляху: в ролі святої черниці. Не треба їй перешкоджати: з черниць бувають часом непогані жінки.

Князь Шванебах акуратно, важно, з увічливою автоматичністю майже за кожним словом каже «дякую» й хитає головою. Але невідомо, чи задовольняє його таке потішання. Проте старий граф і не докопується, істинно, у вулій із старими засохлими трутнями впущено молоду царицю матку! Який гомін, гудіння, який блиск в очах! Не диво — в них одбивається молодість і коронка.

* * *

Свята черниця поважно, строго повертається додому, міцно тримаючи молитовник із кістяними защіпочками в руці. Як же інакше може повертати людина, щойно вступивши в безпосередній, одвертий договір із богом? Для чого, власне, справді різні посередники? Чому вона (ну, хай собі велика грішниця, розпусниця. Страховище, це для бога не повинно грати ролі, бо він же сам їй такою дозволив бути), чому вона не може просто запитати його в тій справі, яка так інтересує її? Ну, правда ж: ніякого особливого чуда, ні грому, ні блискавок не треба. І питання буде розв’язане, і вона стане така слухняна, така чиста, така… свята, як тільки бог захоче. Вона робитиме все, що скажуть посередники бога, вона може піти в монастир, у пустелю, буде їсти тільки акриди й дикий мед, спати на жорстві, носити волосяні сорочки. (Цікаво все ж таки, де їх тепер узяти, нема ж ніяких фабрик волосяних сорочок). Одне слово, коли богові хоч трошки цікаво, щоб вона була добра, він повинен, він просто мусить піти на її умови.