Сонячна машина - Сторінка 5

Батько без ладу все то замикає, то відмикає шухляди столу, по кілька раз із неуважною заклопотаністю обмацує кишені й занадто пильно поглядає на Отто.

Дивне й прощання: судорожність у міцних батькових пальцях, після яких довго хочеться терти місця дотиків. Така сама судорожність у Оттовій посмішці при влізанні до апарата.

І тільки через дві години і по відльоті стає все зрозуміле. Точно через дві години, як було наказано старому Йоганнові.

Сонце скоса й густо червонить стіну робітні, рясно догори позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Еліза болюче морщить широкі темні брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща білого милого Нептуна. І немає вже кістяності в овалі лиця принцеси, він тепер ніжний, чистий, бездоганно правильний, як тільки що знесене яйце, і матово рожевиться від одблиску сонця на склі.

Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Еліза клацає пальцем правої руки по долоні лівої: хто сміє порушувати наказ — під час праці не входити до робітні?!

Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута на дереві грушка. На маленькому личку звичайна врочистість і тиха поважність, але в очах щось неспокійне, тривожне, а на таці невеличкий клуночок та велика куверта з печатками їхня світлість веліли точно через дві години передати це принцесі. Строго наказано.

Еліза спочатку пильно вдивляється в поважне личко Йоганна — Йоганн завсіди все знає. Але тепер, видно, Йоганн не знає, тільки боїться.

Тоді Еліза швидко бере клуночок і куверту хитає головою Йоганнові и прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурі печатки з м’ясистими, видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно дивляться у стелю.

Старенький Йоганн несміливо відходить за двері и уперше за всю свою службу підглядає в-за них. І бачить старенький Йоганн, також уперше за всю свою службу в цьому домі, як принцеса Еліза з першого таки погляду в листа батька тратить усю свою звичайну напружену величність, заглибленість у себе: вона по баб’ячому, гикавкою скрикує, схоплюється, хапає знову листа, знову гикає, перекрививши рота набік, і з перекривленим ротом, перекривленими, непринцесиними очима пробігає повз Йоганна, не помітивши його притуленої до стіни, змертвілої, крихітної постаті.

І вперше за все своє життя. старенький Йоганн увіходить без дозволу до кімнати панів і тихенько, злодійкувато перечитує страшного листа. І так само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:

«Дорога моя дитино!

Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, ні мене, ні брата твого не буде вже на світі…»

Може, Йоганн також по баб’ячому скрикує, може, ні, ніхто того, навіть сам старенький, не чує.

«Але наша смерть повинна бути для всього світу тільки страшним, нещасливим випадком. Це — єдине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу і твою честь. Пам’ятай це, дитино моя!..»

Старенький Йоганн, трусячись, озирається — чи не читає ще хто-небудь із ним цього листа, чи не знатиме про рятування честі.

«Ми приносимо себе в жертву нашій великій святій справі. А тобі лишаємо заповіт боротьба далі й помста за нашу смерть. Ти — сильна духом. Ти — єдина з нашого роду, що зберегла в собі велич нашого духу, героїчність, волю і свідомість датского історичного завдання. Нам легше помирати, знаючи це…»

Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якісь організації, про банки, біржу, розрахунки, а про головне не-ає та й нема. Через що ж саме?! Для чого це страшне?!

«Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власність Об’єднаного Банку. На поміч родичів не сподівайся — боягузи, маловіри, егоїсти, нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга. Він старий і збіднілий, живе на утриманні свого сина, але вірно й глибоко відданий мені й нашому ділу.

Синові його не довіряйся — зрадник, перекидько, продажний, улазливий.

По скінченні жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем до здійснення нашого великого ідеалу. Благаю не відпихай його руки, приборкай свою непомірну вибагливість і гординю. Ніщо зразу не приходить.

Передаю у Твої руки коронку Зігфріда. Хочу вірити, що, незважаючи на всю Твою емансипацію, ти поставишся з відповідною пошаною до старого віщування: пропаде коронка Зігфріда — загине наш рід.

Працюй далі над собою, готуй себе бути на височині науки, досвіду, знання людей і свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобі всемогутній виконати покладену на Тебе долею велику місію! Твій нещасливий батько».

А ще через дві години до замку наспіває телеграфічне сповіщення: недалеко від Гамбурга в лісі знайдено розбитий аероплан і під ним трупи батька і брата принцеси Елізи.

Нещасливий, страшний випадок.

* * *

Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дім графа фон-Елленберга давненько вже не переживав такої тріпанини, шарування, вибивання. Три дні графиня бігає, як ізлякана мишка, що загубила нірку, з поверху на поверх, у все заглядає, від усього жахається, всіх дратує, всім перешкоджає.