Сонячна машина - Сторінка 7

— Лабораторія!

І трудно розпізнати — чи гордість, чи насмішка в голосі старого.

Що за лабораторія? Принцесі цікаво знати? Гм, досить ці кава. Це лабораторія Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хіміка-аскета, великого вченого. Десять років він працює у своїй келії над знаменитим своїм відкриттям. Але ідею цього відкриття він так пильно ховає від усіх, що й сам її, здається, вже не може знайти.

А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цікава історія Дуже цікава. Років двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графові Адольфові, отому саме міністрові його біржової величності. А може, принцеса хотіла б присісти під отим кленом? Старі ноги графа нічого не мали б проти того.

І ніби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повільно, — чи серйозно, чи іронічно, бог його впізнає, — розповідає історію врятування життя графа Адольфа сином льокая. Якісь дикі, скажені коні, наївність і геройство сина льокая, а в результаті — переламана льокайська нога.

А сад насмішкувато, іронічно шелестить кудлатим гіллям, і не знати — чи у змові він зі старим своїм хазяїном, чи про сто сам сміється з них обох.

— От така, князівно, сталася колись невеличка історія. В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцеві та й його батькові за компанію їхні молоді мізки. Цебто я взяв на себе освіту дітей мого слуги. І треба сказати, що мої старання намарне не пішли. Старший, наприклад, десять років сидить у цій келії, нікуди з неї майже не виходячи й поклав ши собі виїхати з неї тільки на колісниці всесвітньої слави. Ходити бідолаха не може як слід, шкандибає, так поклав собі тільки їздити. Що ж до другого, меншого, то тут справа стоїть цілком бездоганно цьому зламано не тільки мозок, але й усю душу, хоч він університету й не скінчив. Правда, не з моєї й не з своєї вини, тут заслуга нашого милого Страховища.

В кошлатих жовто сивих бровах, подібних до вусів, і в вусах, подібних до віхтів сіна, ворушиться посмішка, — чи сумна, чи іронічна, бог його знає — принцеса Еліза збоку не може добре розібрати. Стареча шия в буйних плямах ластовий ня двома вим’ями звисає під підборіддям, сірі заглиблені невеличкі очі задумливо мружаться в далечінь минулого великі, як дерев’яні сільські вила, руки, теж у ластовинні й кущиках рудого волосся, важко лежать на костистих колінах. Масивна, підпушена часом, але, видно, ще могутня постать.

За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам’яно-залізний, багатомільйоновий Берлін, наче клекоче велетенський казан під вогнем самої землі. Часом бпізько, під самим муром, ревуть і трублять автомобілі. Вгорі, над садом, у всіх напрямах прорізують закурену димом міста небесну блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторів.

А клен собі мрійно перебирає прогризеним листям, граючися сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнастих фіолетових кущах бузку ляскотить батогом і ніжно ухкає соловейко — рідкий гість Німеччини. Діловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрібнесеньким чорним намистом, як караван у пустелі, тягнуться через доріжку в гущавину трави.

Сидіти б отак, і не рухатись, і не пам’ятати нічого, що було і що треба, щоб було. Слухати невеличкі історії про зламані ноги й мізки, про невинні страховища з пухлими дитячими устами.

— А що ж винна графівна Труда, пане графе?

Граф спочатку довго мовчки хитає головою, потім повертається до князівни и пильно дивиться їй у лице:

— А як ви гадаєте, принцесо, як може завинити сімнадцятилітня дівчина перед двадцятидвохлітнім хлопцем?

— Гм! Невже кохання, графе? Граф рішуче киває головою.

— Та ще яке кохання! З тіканням, викраданням, погонями, самоотруїнням. Зовсім опера, та й годі. Ну, Труді тільки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повівся трохи серйозніше: вигнав хлопця навіки з дому. Але до такого фіналу прилучились уже вищі мотиви. Насамперед занадто палка й бурхлива албанська кров і в батька, і в сина. трохи не з ножами кидались один на одного. Але головне — філософія Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послідовний філософ, що не часто трапляється з найглибшими філософами найчистішої наукової марки. Ганс Штор тримається засади що проповідуєш, те перш за все виконуй сам своїм життям. А проповідує він досить цікаву теорію Вічною Порядку. Все на світі має своє місце і свою функцію, не виключаючи самого господа бога. Функція бога — бути всемогутнім, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим і так далі. Функція диявола — бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далі. Те ж саме в людському громадянстві. Функція пана — панувати; слуги — служити, купця — торгувати; робітника — працювати. Купець, переставши торгувати, перестає бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, перестає бути богом. Таким чином, теорія Ганса Штора відкидає доктрину про свободу волі самого бога — не все й богові дозволене. І ніхто не сміє нарушувати цей Вічний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцій якого ніяк не входить тайний шлюб із дочкою свого пана. Це… кричуще ламання всієї системи Порядку. І за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соціалістом. Кинув університет, пішов на фабрику, десь під час страйку когось трохи не задушив, піддаючися знов таки голосові своєї албанської крові. А як усяка глупота на світі, хоч би вона и соціалізмом називалася, не проходить безкарно, то й Макс упродовж двох років мусив це доказувати на власному досвіді в тюрмі.