Спокуса - Сторінка 5

А сам же отець Йосип благав милосердного Бога не сиротити найменшого й єдиного, що залишився в домі, сина Якова й залишити йому хоч і погану, а все ж його матір. Чи вчув же Бог його гарячі молитви? Ні, він відступився від хворої і, перше ніж прислати по неї янгола смерті, лишив нещасну на поталу дияволові. Бо чим же пояснити хулу й прокльони, що вигукувала в гарячці безпам'ятна хвора, коли отець Йосип, бачачи, що вже не топтати рясту його матушці й бажаючи їй християнської кончини, підійшов з святими дарами, щоб причастити й одпустити їй всі вільні й невільні гріхи та прогріхи?

— Геть з очей моїх! — кричала нерозкаяна грішниця при фельдшері Привалові, який саме заходився міряти їй температуру. — Будь проклятий ти, що знівечив моє життя! Ненавиджу! Геть! — захлиналася вона в нестямі й, одвернувшись до стіни, замість прочитати б молитву голосно заспівала романс "Отцвели уж давно хризантемы в саду". І так жалібно заспівала вона, що бувалий у бувальцях фельдшер Привалов тільки знизав плечима й безпорадно розвів руки.

Не допомогли єктенії й проти навали іноплемінни-ків: торік прийшли на Україну німці, промарширували й через повітове місто, спинялись і на Юр'ївщині, бігали по дворах, питаючись у хазяйок "млєка" та "яйок". Правду кажучи, ніхто в місті з добропорядних людей і не журився з цієї навали: німці відновили лад, ніхто більше не стріляв на вулицях, люди вільно продавали й купували на базарі, на головній міській вулиці знову відкрилися крамниці. На поясних бляхах німецьких солдатів було написано "Gott mit uns", цебто — "З нами Бог", і дивно було тільки, чому Бог схилився на бік єретиків-лютеран, а не вволив бажання православних, стільки разів проголошуване на урочистих церковних відправах: "С нами Бог! Разумейте, язьщы, и покоряйтеся, яко с нами Бог!"

Ще дивніше було, що єктенії не спасли православних від "междуусобных браней": вже другий рік палахкотіла громадянська війна на численних фронтах від Білого до Чорного моря і від Балтики до Тихого океану.

Розбрат, ненависть, лють пройшли між люди по всій величезній країні, не минаючи ні міста, ні села, ані родини. Коли після гетьманського перевороту приїхали додому на кілька днів Петро й Симон, вони мало не побились між собою. Не бачившись два роки, брати спочатку обійнялися й почоломкалися, дарма що на Петрові були поручицькі погони й корніловська триколірна кроква на рукаві, а в Симона замість колишніх офіцерських відзнак лиш сива шапка з довгим червоним шликом... Але коли за столом Петро розповів про корніловський льодовий похід по кубанських степах, де він теж узяв участь у частині генерала Дроздовського, Симон не забарився похвалитися своєю участю в штурмі київського "Арсеналу", де він бився з повсталими більшовиками в гайдамацькому курені, яким командував Петлюра.

— А що це за Петлюра? — зневажливо спитав брата Петро, закурюючи цигарку. — Мабуть, широкі, як Чорне море, сині шаровари, які за три дні не обе... — Але Симон не допустив наруги над своїм кумиром і, хоч був слабший, схопив старшого брата за горло. Лиш гнівний окрик батька розвів знавіснілих братів.

Брати роз'їхалися ворогами — Петро на Дін, де формувалася добровольча армія генерала Денікіна, а Симон подався шукати десь між Кримом і Олександрівськом свою запорізьку дивізію отамана Болбачана.

Наприкінці року Симон ще раз промайнув у рідному місті, ставши комендантом його на кілька тижнів від якоїсь Української Директорії, за яку загадав батькові молитися під час служби божої. Звісно, отець Йосип не пристав на таку авантюру і добре зробив, бо незабаром прийшли більшовики, а Симон на чолі невеликого загону накивав п'ятами на захід.

Не раз думав отець Йосип про своїх старших синів і ніяк не міг зрозуміти: борються ж обидва проти спільного страшного ворога — безвірного, жорстокого більшовизму, цього сатанинського витвору, для якого нема нічого святого, нічого законного. Об'єднати б усі християнські сили, обложити б звідусіль прокляте кубло гідри й задавити її. Так ні ж — гризуться по-дурному між собою!..

У суперечці синів отець Йосип був, розуміється, на боці Петра. Хіба ж можна роздирати на окремі клапті єдине ціле, що становить Російську державу, православ'я, народ? І хто б міг думати, що Шендерієві аматорські спектаклі з горілкою і гопаком та українські книжки з вусатим Шевченком накоять такого лиха? І отець Йосип знову недобрим словом пом'янув дивака-ветеринара, якого під час першої зміни влади хтось убив — не знати, чи випадково, чи з перестороги, на всякий випадок. "Ох, Шендерію, Шендерію! Ти спиш тепер спокійно в могилі на головній алеї юр'ївського цвинтаря, а мій дурний Симон через тебе чвалає десь на полях Волині й Поділля... — промовив сам до себе отець Йосип, важко зітхаючи. — І хоч би за ким путнім, а то за Петлюрою, колишнім семінаристом, кажуть, сином полтавського візника, якого батько, не інакше як з побожності, назвав теж Симоном..."

Більшовики, отаборившись у місті, не зачепили отця Йосипа, ні разу не нагадали навіть, що його син був тут петлюрівським комендантом. Чи вони дізналися від когось, що батько не схвалював синового напряму діяльності, чи взагалі поклали собі не втручатися в церковні справи, але вони поставилися байдуже до того, що отець Йосип став настоятелем собору. Та це не зменшувало його постійної тривоги й настороженості: хіба можна сподіватися чогось доброго від безвірників, для яких церква завжди буде скалкою в оці! Тяжкого іспиту завдав Всевишній людям своїм, попустивши слугам сатани запанувати в святобожній країні! Але треба витримати іс-пита, не піддавшись диявольській спокусі, що завжди йде чомусь у парі з Божим іспитом. Не може бути тривалою ця нехристиянська влада на святій Русі. Ідуть же десь білі полки Юденича, Колчака й Денікіна. Десь з ними простує до рідного міста й Петро, його найулюбленіший син, твердий, як камінь (недарма ж бо й назвав його отець Йосип — Петром, цебто "каменем"). Ідуть вони, вірні церкві й вітчизні православні воїни, як Божа рать, як невідбивна кара Господня, і вже підступають до Катеринослава.

Під враженням добрих фронтових вістей і чуток про повстання в більшовицькому тилу, де збунтовувалися цілі полки мобілізованих і, перебивши своїх комісарів, переходили на бік білих, отець Йосип прийшов до собору на Великодню утреню. Хоч стояла ще тільки половина квітня, але весна видалася рання, і в садку отця Йосипа на кущах аґрусу вже стали зеленіти бруньки, а Великодня ніч була така тепла, що багато людей прийшло до церкви без верхнього одягу. І яка ж сила-силенна людей прийшла цього року почути після лютих морозів і скажених завірюх благовісне "Христос воскрес", що провіщає людям мир, радість і надію! Тепер туг не було видно ні коштовних жіночих прикрас, ні багатого вбрання — все прості хусточки на головах, вицвілі кашкети та дешеві сорочки під приношеними піджаками. "От воно — "Прийдіть до мене всі трудящі й обтяже-ні", — думав отець Йосип, приязно відповідаючи на привітання з натовпу, який шанобливо розступався перед ним.

Коли в білих ризах, разом з двома соборними священиками Миколами, він підійшов на чолі хресного ходу навколо собору до зачинених церковних дверей, його охопило незнане досі зворушення. В напруженій тиші весняної ночі, коли не тільки тисячі очищених постом і молитвою людей, а й миготливі зорі на безмісячному темному небі чекали, щоб отець Йосип виголосив жадане "Христос воскрес", він затримався. Цей урочистий оглас завжди ніби межував дві ери, коли позаду одної лишалися голгофські хрести й скорчені, мертві тіла замучених на них, а друга починалася новим ясним днем, що передував вічному життю, яке дав людству Христос, здолавши смертю смерть. Отцеві Йосипові раптом здалося, що він може явити чудо, якщо зуміє вкласти в слова воскресіння велику силу переконання, адже віра горами рухає, як сказано в Святому Письмі. Повір сам, що воскрес твій гнаний, зраджений, ганьблений і розіп'ятий Бог, — і ти побачиш, як, подібно до тих римських воїнів, що вартували коло гроба Господня, розбіжаться в трепетнім страху всі його супостати, але такої сили не знаходив у собі отець Йосип і через те не радісно, а мало не розпучливо, аж запитливо подивилися на нього обидва отці Миколи, а він вимовив нарешті:

— Христос воскресе!

Мов стверджуючи перемогу життя над смертю, тріумфально виспівувала півча: "...и сущим во гробех живот даровал"; кладучи знак хреста на чола, груди й плечі, дружно відповідав отцеві Йосипові тисячоголовий натовп: "Воістину воскрес", і це збадьорило його й повернуло певність голосу. А коли всередині утрені з криласа, де стояла за корогвами — Христовими прапорами — півча, пролунало на весь собор: "Да воскреснет Бог и расточатся врази его", отець Йосип знову відчув наближення чуда. В екстазі він підніс угору руки й проказував за півчою:

— И да бежат, бежат, бежат все ненавидящие его!.. Отець Миколка Малий скоса тривожно поглядав на

настоятеля, а отець Микола Вознесенський хмурився, ніяк не розуміючи, як міг наважитися новий настоятель, не дожидаючи розговіння, упитися.

— Невже не чуєте? — спитав схвильовано отець Йосип, торкаючись пучками їхніх фелоней. Отець Микола Вознесенський тільки знизав плечима, а отець Микола Малий став нерішуче підспівувати за півчою: "...а праведницы да возвеселятся в Сионе". Ні, вони нічого особливого не чули, тоді як отцеві Йосипові ясно чулося, аж він ступив назад до царських врат, як десь далеко надворі сотні чобіт відбивають чіткий військовий крок і призовно лунає бойова пісня:

Марш вперед! Россия ждет

Дроздовского бригады.

Штык сильней, на бой крепчей

Красным нет пощады!

Чуда не сталося. То десь далеко пройшла на залізничну станцію червоноармійська частина, а пісню співав торік Петро під час свого короткого приїзду додому. Ніщо не змінилося тієї ночі в місті, лиш наступного дня У фронтових зведеннях повідомлялося, що під Мелітополем червоні частини одійшли на заздалегідь приготовані позиції.

Другого травня отець Йосип у старому підряснику ходив по своєму садку й обрізав на старих яблунях та грушах сухе гілля. Зненацька, де й узявшись, до нього збоку, немовби пщкрадаючись, підійшов соборний дяк Курочка. "От кому справді, — думалося отцеві Йосипові, — треба було б змінити прізвище на Курочкін або Куровський: духовна ж особа, як-не-як, і на тобі — смішна Курочка!.." Дяк не подобався отцеві Йосипові ні своїм прізвищем, ні подзьобаним віспою видом, ні вкрадливим, трохи гугнявим голосом.