Спокуса - Сторінка 6

А головне, Курочка завжди приносив тільки прикрі вісті, наче все добре, що могло потішити й звеселити людину, ніяк не держалося в його довгастій голові.

Отець Йосип насупився, чекаючи, коли дяк вицідить із себе чергову дозу отруйних новин, але Курочка, як і завжди, почав здалека:

— Слухав я вчора, отче Йосипе, що вони співали на своїх маніфестаціях: "Вставай, проклятий, заклеймьо-ний" Це ж як треба розуміти — молитва їхня до анцих-риста чи акафіст сатані? — Не чекаючи відповіді отця Йосипа, Курочка погладив ріденьку рудувату борідку й, посміхаючись, сказав далі: — І як воно в них швидко співається, поки — "разрушим до основания", а от коли доходять, що "мы наш, мы новый мир построим", наче їм жилка стаєт тонка — ледве витягають свою пісню!.. — і дрібно захихикав, задоволений з власного дотепу. Отець Йосип і раніше не раз жартома думав, що Богомазам, які б узялися малювати "Тайну вечерю", кращої натури для образу Юди, як Курочка, не знайти, а зараз йому цілком серйозно спало на думку, чи не перекинувся Курочка тихцем до більшовиків і чи не з намови "чрезвичайки" каже він такі протибільшовицькі речі, щоб витягти за язика свого настоятеля? Через те він навіть не посміхнувся на Куроччин дотеп, а ухильно й холодно відповів:

— "Несть бо власти, аще не од Бога", сказано в Святому Письмі, "властям предержащим да повинуйтеся", — і одвернувся, підносячи руку з садівницьким ножем до сухої гіллячки й даючи тим на розум підозрілому Курочці, що ситник бердникові не товариш і настоятель не має охоти ставати запанібрата з дяком. Але Курочка, чи справді не розуміючи того, чи тільки удаючи, що не розуміє, гаряче заперечив:

— Правдиво кажете, отче Йосипе: всяка влада — від Господа-Бога, але тільки не більшовицька. Не може ж Бог наставити владу проти самого себе, більшовицьку владу, що розкидає під ним самим усі підвалини! Ця влада — від сатани!

— Бог посила нам великий іспит, — сказав свою звичайну фразу для такого випадку отець Йосип, але Курочка заперечив її запитанням:

— А чи не велика спокуса сатани, отче Йосипе?.. Отець Йосип, який і сам уже не раз не міг для себе

визначити — чи то Бог випробовує міць православної віри, чи то кепкує з Бога й православних сатана, завагався належно відповісти дякові, а той скористався тим, щоб піднести отцеві Йосипові нову прикру звістку, для чого, власне, й прийшов сьогодні:

— Від сатани, тільки від сатани йде воно все, бо ди-вітьсяг куди вже простягає свої пазурі: я вчора бачив, отче Йосипе, як і ваш синок отрок Яша йшов на маніфестаціях і співав з комсомолами:

Долой, долой монахов,

Раввинов и попов!

Да здравствует коммуна

И юный комсомол!

І після короткої паузи єхидно запитав, добиваючи приголомшеного звісткою отця Йосипа:

— Це ж як треба розуміти, отче Йосипе: іспит чи спокуса?..

Довго не міг очутитися після цієї звістки отець Йосип: занадто глибоко запускав свої пазурі сатана, підбираючись уже й до найменшого сина Якова! Отець Йосип і раніш помічав, що син — байдужий до релігії, часто забуває перехрестити лоба, поївши, напевно, й, лягаючи спати та встаючи ранком, не молиться, але дійти до того, щоб прилюдно паскудити свої уста бісовськими піснями, — такого не сподівався отець Йосип. Коли ввечері того ж дня він спитав Якова, що це все значить, син резонно відповів:

—— Усі старшокласники були й усі співали, бо так наказано нам. Не міг же я, тату, один не прийти й не співати, щоб потім за це мені не видали атестата.

Отець Йосип нічого не сказав на це синові, але синова відповідь не розвіяла його тривоги, тим більше що ближчої суботи після вечірні Курочка пішов проводити настоятеля на його Юр'ївщину й дорогою знову завів розмову про Якова:

— Воно, конешно, діло не моє, ну тільки, отче Йосипе, від щирого серця раджу вам: бережіться Гуреви-ча — не доведе він до добра вашого Ялту! Ох, не доведе!..

Отець Йосип не став розпитувати Курочку про студента Гуревича, сина відомого в місті аптекаря, але з Яковом поговорив, чого це він раптом заприятелював з якимось там Гуревичем?

— Гуревич — секретар комсомольської організації, от тому він і приходить до старшокласників у гімназію.

— Для чого? — спитав отець Йосип.

— Ну, агітує, щоб вступали до комсомолу... — неохоче відповів син.

— І як же — ти? — спитав, пильно вдивляючись у сина, отець Йосип.

— Мене все одно не приймуть: попович... — ніяково відповів Яків, опустивши додолу очі.

Отець Йосип не спитав сина: а коли б прийняли, чи вступив би він? — бо й без того було ясно, що диявол уже накинув на нерозумного сина свої тенета.

В середині травня восьмикласникам наспіх, без випускних екзаменів і належної урочистості, видали атестати про закінчення гімназії, і віднині Яків ставав напів-самостійною людиною. Треба було б думати про університет, але, видимо, Яків і в голову собі не клав того. Цілими днями він пропадав десь, приходячи додому тільки попоїсти, а на запитання батька, не інакше як одбріхую-чись, казав, що ходив купатися на Ворсклу або пробував ловити рибу. Приятелювання з Гуревичем не тільки не припинилося, а, з усього видно, навіть поглибшало. Отець Йосип сам випадково бачив, як син на протилежному боці вулиці, не помітивши батька, приязно прощався з місцевим комсомольським ватажком і той тиснув, як своєму, Якову руку. І це тоді, коли більшовики вже відступають до Харкова і, може, недалекий той час, коли й сюди прийде Петро з своїми Дроздовськими бригадами!..

Страшно навіть подумати, як би тепер дивилися один одному в вічі рідні брати, коли старший тягне за Денікіна й Росію, середульший — за Україну з Петлюрою, а молодший — за комуну з Леніним і Гуревичем... Сатана, не змігши зруйнувати дощенту сім'ю отця Йосипа через свої підступи до Маргарити, тепер брав своє на синах. Який же дужий цей ворог неба й землі!..

Нещодавно, хрестячи вдома немовля, отець Йосип за требником тричі спитав хрещеного батька: "Отрицаешься ли сатаны и всех дел его?" і, почувши завчену відповідь "Отрицаюся, отрекохся", що ніяково промовив за дитину не бувалий ще в ролі хрещеного батька молодий чоловік, наказав йому, як написано в требнику: "Дуни и плюни на него". Ніколи раніше, виконуючи обряд, отець Йосип не замислювався, чому неповинну дитину, яка щойно тільки народилася на світ, треба вважати за приналежну вже сатані й вимагати зречення від князя тьми? І ця думка не давала йому спокою.

Чи не думали святі отці, укладаючи требника, що гріх починається ще з зачаття і в утробі матері вже таїться гріховний плід, якого треба мерщій охрестити, щоб він не залишився за сатаною? Тоді для чого ж сказано в Светому Письмі "плодіться й множтеся"? Щоб плодити в гріху зачатих дітей і тим ще більше множити гріх?..

Бог і сатана, добро і зло — дві сили, що йдуть у парі через віки, змагаючись одна з одною. "Созижду церковь новую, и врата адовы не одолеют ю", — сказав Христос за Євангелієм, стверджуючи цим одвічну боротьбу сил Божих з силами сатани. Але чому ж всемогутній Бог не покладе кінець діянню сатани, що його зло давно вже перевершило в житті людському добро? І нарешті — що таке сатана?

Отець Йосип намагався пригадати все, що вчив колись у духовній семінарії, але, крім загального уявлення про чорну силу, що виникла з повстання янголів проти Бога, він нічого не знав. Чув тільки, що якийсь французький письменник написав богопротивний роман про це повстання, але й роману цього не читав отець Йосип і тому навіть приблизно не знав, коли така подія сталася на світі й чому Бог не тільки не знищив бунтарів, а ще й дав їм змогу вічно сіяти між людьми зло й ненависть.

"Бог сотворив людину за образом і подобою своєю" — учив колись отець Йосип ще в початковій школі і завжди сприймав це за незаперечну істину, але зараз його давно вже спокушений бажанням усе знати розум питав: а потвори, фізичні й моральні каліки, навіть просто заздрісники, марнославці, грошолюби й скнари — це теж "образ і подоба Божа"? Невже вбивці, наймані кати й деспоти-тирани більше подібні до Бога, ніж до сатани? "Бог дав людині свобідну волю, щоб вона сама могла вибирати добро й зло", — вчили його в семінарії, а зараз досвідчений розум казав йому: як міг Бог, знаючи, що саме він сотворив в образі людини, давати їй свобідну волю? Чи не однаково це, що дати дитині бавитися сірниками й коробкою з порохом? Чи не обертала людина найкращі ідеї в їхню протилежність? Чи не християнство приносило тортури й багаття інквізиції, чи свобода, рівність і братерство, проголошені французькою революцією, не перетворилися в гільйотину й гори одрубаних голів?.. Чи безнастанні війни, на які церква благословляє людей, — непотрібне й жорстоке Боже випробування, чи дивоглядна спритність сатани? Ні, занадто багато на землі зла, але хто ж тоді перемагає — Бог чи сатана?

Раніше отець Йосип жахнувся б — у які нетра гріховних роздумів завів його бентежний розум, але зараз він

Г

ке не міг спинитися, не дійшовши страшної істини, знову він повернувся до головного питання — хто ж такий сатана?

Між семінаристами старшого класу ходили чутки, що є навіть секта сатаністів, дуже поширена в Західній Європі, але й у Російській імперії, зокрема у Вірменії, також трапляються об'єднані в таємні громади поклонники сатани. їм уявляється сатана, чи, як вони його звуть, Сатанаїл (щось ніби паралельне до архангела Гав-риїла, подумав тоді семінарист Федоровський), в образі вічно молодого, вічно зажуреного юнака. ("Печальний демон, дух вигнання" лермонтовський, подумав тепер отець Йосип). Журиться він тому, що, повставши проти деспотії Бога, не здобув досі перемоги й не може дати людям свободи й пізнання. Так оповідав про сатаністів і їхнього кумира семінарист Пилипець, відомий на всю семінарію волоцюга й брехун. Він навіть по секрету розповів товаришам, що на одній пиятиці в дуже непевній компанії познайомився з дияконом-розстригою, який став сатаністом і служить там теж дияконом. Дехто з семінаристів зацікавився й став докладніше розпитувати про незвичайного диякона, учасника сатанинських відправ, але Пилипець відповідав уже невиразно: "Ну, такий приблизно, як і наші диякони, і голос, як у кафедрального протодиякона, і виголосить "Многая літа" — лампа під стелею гасне! П'є горілку — безбожно і не закусує, а головне — не п'яніє".

Тоді отець Йосип не слухав більше побрехеньок Пи-липця, а те, що ця секта є у Вірменії, скидалося більше на один з численних тоді вірменських анекдотів і не варте було уваги.