Стефа і її Чакалка

Іван Андрусяк

СТЕФА І ЇЇ ЧАКАЛКА

1.

Стефа – сміхотунчик. Точнісінько як тато.

І мама, і сестричка,

і навіть бабуся

теж сміхотунчики.

Але Стефа – татійка.

Ось Ірця в садочку – вона мамійка. Коли її мами довго нема, вона плаче. І в лясельній групі плакала, і в молодшій, і в середній. Навіть у старшій іноді плаче, коли не заграється з Сіяром. Це тому, що вона мамійка.

А Стефа – татійка. Стефа сміється.

І сестричка Ліза – татійка, хоча вона цього й не показує. Це тому, що вона вже велика – їй аж десять років. Саме стільки, скільки пальчиків на руках. Цікаво: коли їй років буде більше, ніж десять, – як вона це показуватиме?!

Але мама – найбільша татійка. Бо вона он яка велика, а теж хоче спати з татою. Себто, треба казати "з татом" – бо Стефа вже аж у старшій групі, ще кілька місяців – і до школи піде, а дітки, яким скоро до школи йти, мають говорити правильно. Ось коли Стефа була у лясельній, себто й-асельній (і як же воно іноді важко – правильно говорити), тоді вона казала "з татою". А тепер – "із татом". Хіба коли забуде…

Отож, Стефа теж хоче спати з татом. І з мамою хоче. Тому найчастіше вона біжить у їхнє ліжечко і лягає посередині. Одну ніжку на тата покладе, іншу – на маму. Тато справа казочку розказує, мама зліва пісеньку співає. Так і заснути недовго…

Узагалі, Стефа і татійка, і мамійка, і сестрійка, і навіть бабусійка іноді – коли бабуся приїжджає. Але родимка під лівою пахвою є тільки у тата й у Стефи. І авторитет тільки у тата й у Стефи є. Ось лише в тата великий авторитет, а в Стефи – маленький авторитетик. Коли Стефа була зовсім маленькою, вона каталася на татовому авторитеті – животику, себто, – й так засинала. Тепер теж катається, бавлячись. Лише обережно, щоб не буцнути тата нізею в болюче місце. Він тоді сердиться – і це так кумедно!

А все тому, що тато – хлопчик, а Стефа – дівчинка. Адже тільки у хлопчиків болюче місце там, де закінчується авторитет. А в маленьких дівчаток болючого місця взагалі нема, лише у великих. Це коли їм більше ніж десять років і вони вже не можуть це показати на пальчиках.

У мами авторитета – того, котрий животик, – немає. Тому що мама худне. Весь тиждень. Доки не прийдуть вихідні. Стефа полюбляє вихідні – тоді вона не йде в садочок і може досхочу погратися з татом і з мамою. А ще тато готує у вихідні смакоту. Мама ту смакоту їсть, і тому весь тиждень худне. А Стефа не худне – Стефа весь тиждень їсть смакоту, яку готує мама. І тато весь тиждень їсть смакоту, яку готує мама. Тому в тата й авторитет, а в Стефи – авторитетик.

Ще у Стефи є Чакалка. Точніше, не зовсім у Стефи – Чакалка є взагалі. І Стефа її боїться.

Узагалі, Стефа нічого не боїться – лише висоти і стоматолога. Бо саме цього – висоти і стоматолога – боїться тато. Він сам так сказав! Але Чакалку Стефа теж боїться. Бо Чакалка – страшна. Яка – Стефа не знає. Вона ніколи не бачила Чакалку. Але знає, що Чакалка страшна. Особливо та, що з двома або й із трьома хвостами. А якщо вона ще й ходить із чакалятами – то взагалі… Тоді Стефа ховається під ковдерку, міцно-міцно пригортається до тата або мами, а краще одразу до обох, – і засинає…

2.

…Але так бувало не завжди.

Одного разу Стефа розсердилася.

У неї тоді був, як іноді каже тато, невдалий день. Точніше, невдалий вечір.

Усе почалося з того, що мама, забираючи Стефу з садочка, не повела її, як завжди, на майданчик. Мамі не було коли – вона перевіряла модулі. Це такі папірці, на яких написано багато-багато слів, але дуже мало розумних. Так каже мама, а вона знає все. Адже мама працює вчителькою вчителів. Це старші дітки, які вчаться на те, щоби вчити діток маленьких. І мама їм задає писати модулі, а вони пишуть дулі. Так каже тато, і Стефа сміється. Але мама не сміється – мама весь вечір викреслює з тих папірців нерозумні слова, і гратися з нею не можна.

Утім, це був лише початок. Бо потім тато прийшов із роботи голодний, як пес, і злий, як пантера. І доки він кого-небудь не перекусить, до нього краще не соватися, лише поцілувати – і все.

Отож, доки тато на кухні когось перекушував, а насправді їв борщик, який невідомо коли встигла приготувати мама, – Стефа думала про пантеру. Вона бачила цю звірину в зоопарку, але та пантера була зовсім не зла. Певно, тому, що постійно спала. Це через те, – казав тато, – що вона не голодна. Бо і пантері, й людині треба поїсти, щоб подобрішати.

Одначе, навіть подобрішавши, тато зі Стефою не грався. Він увімкнув комп’ютер і сів писати статтю.

– Вибач, доню. У мене сьогодні запарка, – сказав, приголубивши Стефу. – Пограйся з Лізятком.

Запарки у тата були щотижня. Їх вигадували політики. Це такі погані дяді й тьоті, яких показують по телевізору. Чакалки теж погані, але їх не показують. Це тому, що Чакалки не платять копієчку. А політики платять, але їм треба писати статтю. Не буде статті – не буде копієчки, а не буде копієчки –смоктатимемо лапу. Як ведмідь у барлозі. Ведмедеві добре, у нього лапа смачна. А у Стефи не дуже – Стефа пробувала. Краще смоктати цукерку. Але все одно образливо, що тато не грається.

Лізі, одначе, теж було не до ігор. Ліза вчила вірша. Напам’ять. Таке в неї було домашнє завдання.

– Ти чого сюди прийшла, малявко? – огризнулася Ліза, коли Стефа відчинила двері дитячої. – Йди собі! Не заважай!

– Я не малявка! – обурилась, як завжди, Стефа, – я вже у старшій групі і скоро піду до школи…

– Подумаєш! – на сестричку цей аргумент не подіяв. – Ось коли я була у старшій групі, ти ще спала у мами в животику.

– Я не спала. Я буцалася.

– То йди собі буцайся деінде. Мені нема коли.

– А що ти робиш? – Стефі хотілося гратись, а не лаятися.

– Вірша вчу.

– Якого? Про зайчика?

– Це ви, малявки, про різних там зайчиків у садку шепелявите! А в мене тут ого як серйозно. Ось задали аж два вірші, на вибір. Скажи, який мені вибрати:

Росте Антонич, і росте трава,

і зеленіють кучеряві вільхи.

Чи цей:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, які оспівував Шевченко?

Хоча, чого це я тебе питаю! Ти ж навіть не знаєш, хто такий Шевченко.

– Як це не знаю?! – обурилася Стефа. – Нам про нього в садочку розказували, як він неба шукав. І тато книжечку читав…

– Та не неба він шукав, а стовпів, які небо підпирають. І лише тоді, коли був такою малявкою, як ти.

– А цей… А-ан…тонич – хто? Пташка така?

– Яка пташка?

– Та… на вишнях жив…

– Поет він. Хрущем був.

– Ким?!

– Жуком таким. Травневим.

– Поет був жуком?

– Ага. І жив колись на вишнях.

…І тут Стефа не витримала:

– Ти з мене знущаєшся! Поети не живуть на вишнях! На вишнях живе пташка!

– Ага, пташка-какашка…

– Сама ти какашка! – ображено вигукнула Стефа і кинулася на сестричку з кулаками. – Ти все вигадуєш, щоб тільки зі мною не гратися! І всі вигадують! Усі! Усі! Усі!

Зачувши крики, мама відірвалася від модулів і гукнула:

– Стефо! Не заважай Лізі робити уроки!

– А я буду заважати! Буду! Буду! Буду!

– Хто це там не слухається маму?! – сердито відірвався від комп’ютера тато.

– Я не слухаюся! І не хочу слухатися! І не буду!

Подивовані батьки зайшли у дитячу, але Стефа настільки на всіх образилася, що не хотіла й розмовляти. Вляглася, як Пепі Довгапанчоха, ногами на подушку і, надувши щоки, демонстративно відвернулася до стіни.

Тато завважив, що треба було б іще поскреготіти зубами, – але це не подіяло.

Тоді мама нагадала, що саме по таких неслухняних дітей і приходить уночі Чакалка.

Але Стефі було все одно.

Чакалка – то й Чакалка.

Може, у Чакалки немає модулів і статей.

Може, Чакалка не вчить напам’ять незрозумілі вірші.

Може, з нею можна погратися…

3.

…І тоді прийшла Чакалка.

Тихесенько.

Крадькома.

Серед ночі.

Через балконні двері – тато, коли надворі тепло, їх завжди залишає відчиненими. Не для Чакалки – для свіжого повітря. Але Чакалка цим скористалася.

Навшпиньках – нечутно, мов повітря – пройшла вона повз татове й мамине ліжко, прошмигнула в дитячу й легесенько, мов пір’їнку, перенесла Стефу до свого мішка. Ніхто нічого не чув, і Стефа навіть не прокинулася.

Розплющила очі аж тоді, коли вони були вже в кущах поза домом, і Чакалка взялася перекладати Стефу з меншого мішка у великий, де вже були інші дітки, котрих Чакалці вдалося цієї ночі вполювати.

Дівчачий голос протяжно й жалібно плакав.

Хлопчачий щось сердито вигукував не по нашому й буцався.

Стефа буцнула нізею у відповідь і спросоння забурмотіла:

– І не хочу слухати! І не буду вас слухати! Не буду! Не буду!

– Ось тому я вас і забрала, що ви не хотіли нікого слухати. Тепер мусите слухати мене. І не треба буцатися, бо зв’яжу!

Голос у Чакалки був учительський, скрипучий і неприємний – точнісінько як у чужої виховательки, котра якось заміняла улюблену Катерину Іванівну і дуже не полюбилася Стефі – настільки, що доки Катерина Іванівна хворіла, Стефа навіть не хотіла ходити в садочок.

Утім, далі Чакалка спробувала говорити трішечки лагідніше, наскільки надавався до того її деренчливий голос:

– І не треба мене боятися, дівчинко, – це вона до тієї дитини, що постійно хникала. – Я вам не яка-небудь костромська Баба Яга, а справжня дипломована Чакалка. Між іншим, кандидат педагогічних наук. І я буду вас перевиховувати.

– А кричати й плакати, – глухо додала по хвилі, зав’язуючи мішок, – можете скільки завгодно. Все одно вас ніхто не почує. Бо мішок у мене звуконепроникний.

Стефа, хоч як це дивно, зовсім не боялася. Не те, щоби зовсім, звичайно, – але майже не боялася.

Насправді, звісно, їй було страшно, і навіть дуже. Але Стефа вчасно згадала, що вона, взагалі, татійка, що вона, тим паче, сміхотунчик, а головне – що нічого страшнішого від висоти і стоматолога на світі нема і бути не може. Як там казав тато? Проблеми вирішуються з усмішкою, а з плачем лише нагромаджуються.

А крім того, Стефі все ще було образливо, що ніхто з нею не погрався. Та й до Чакалки вона сама напросилася – тож нема чого тепер нарікати на долю. Пригода – вона і в Африці пригода, і в Чакалчиному мішку. Отже, доведеться гратися з Чакалкою, доки не набридне. А коли набридне – тоді вона щось неодмінно придумає. І тато, тим паче, придумає – він я-ак прокинеться, я-а-ак побачить, що Стефи нема, я-а-а-ак кинеться навздогін, я-а-а-а-ак улаштує Чакалці веселе життя – не позаздриш їй…

– Ти хто? – запитав хлопчачий голос, що буцався.

– Я Стефа.