Стефа і її Чакалка - Сторінка 4

Адже для того, щоб утекти, треба знати, куди тікати. Ви знали?

– Ні-і-і, – хором видихнули діти.

– А куди ж ви тікали?

– Пря-а-амо…

– А треба тікати не просто прямо, а в якомусь певному напрямку, в якусь сторону світу. Сторін світу є чотири: північ, південь, захід і схід. Ви про це чули?

– Чу-ули…

– Щоб визначити, куди йти, найкраще орієнтуватися за компасом. Ви маєте компас?

– Ні-і-і…

– Ото ж бо! Але це не страшно. Бо коли нема компаса, можна орієнтуватися за зірками. Ви бачили зірки, коли йшли?

– Ні-і-і…

– Звісно. Бо був день, а зірки видно лише вночі. Але й удень можна орієнтуватися. Скажімо, за сонцем. Звідки вставало сонце?

– Зві-і-ідти, – показали діти.

– Правильно. Щоб орієнтуватися за сонцем, треба стати так, щоби вранішнє сонце було вам по праву руку. Тоді обличчям ви стоятимете на північ, праворуч буде схід, ліворуч – захід, а за спиною – південь. А ще можна орієнтуватися за деревами. На стовбурах старих дерев часто росте мох – бачили?

– Ба-а-ачили…

– Отож, найгустіше він росте саме з північного боку. А ще…

– Тю! Маєш тобі! – не витримала раптом Орина. – Я гадала, що потраплю у справжню пригоду, а потрапила в банальну школу! – і вона сердито блимнула окулярами й ображено випнула груди, де красувався на футболці знаменитий напис.

І всі розсміялися.

– Пані Чакалко, – чемно запитала відтак Стефа, – а навіщо ви нам усе це розказуєте? Хочете, щоб ми таки втекли? Тоді просто виведіть нас звідси – та й по всьому.

– Ні, я не хочу, щоб ви втекли. І розказую це тому, що певна: дізнавшись, навіщо ви тут, ніхто з вас нікуди тікати не захоче!

– А… чому? – діти були геть заскочені.

– Ви ж неслухняні, правда?

– Пра-а-авда!

– Ось! А чому Чакалка забирає саме неслухняних дітей – ви ніколи над цим не задумувалися?

– Сцьоб злобити слухняними, – припустила Ірця.

– Ото ще! – обурено фиркнула на це Чакалка. – Ні, слухняні діти мені й близько не потрібні. Слухняні діти потрібні їхнім батькам. А мені потрібні саме вередуни, шкодники, розбишаки, пустуни… Знаєте, навіщо?

– Наві-і-іщо?

– Бо лише з таких дітей можуть вирости справжні Чакалки і Бабаї! Треба лише їх трішечки спрямувати в потрібне русло. Тому ми їх і забираємо вночі від батьків. Батькам такі діти все одно не потрібні – з ними лише клопіт, морока. І ми, Чакалки і Бабаї, робимо дуже добру справу – позбавляємо батьків таких дітей! Ми забираємо їх у спеціальні школи і виховуємо так, щоб вони проявляли й розвивали всі свої шкідницькі здібності. І діти ніколи не тікають із Чакалячих і Бабаячих шкіл, бо тут їм дозволяється все те, що заборонено вдома. Хлопчики тут можуть робити рогатки й плювачки, стріляти з них у що заманеться, дерти пташині гнізда, смикати дівчаток за коси, мучити тварин, навіть справжню зброю їм дозволяється мати! А дівчатка можуть скільки завгодно користуватися косметикою, фарбувати волосся, вдягати, що заманеться, кусати й дряпати одна одну, битися з хлопчиками. Тут можна хоч цілу ніч дивитися телевізор, причому всі дорослі програми. Тут можна все! І їсти можна те, що вам забороняють удома. І пити. І спати, де вам заманеться, або не спати взагалі. І зуби не чистити. І ноги хоч місяць не мити. І що завгодно… Тому неслухняні діти звідси не тікають ніколи! Я ось іще кілька разів сходжу до міста і принесу вам компанію, – а тоді й почнемо справжні уроки…

9.

– Ха-ха! Ти, Сіяре, був, як Івасик Телесик. Сідай, Івасику Телесику, на лопатку. Ні, ти не ручку клади, ти весь сідай. А як це весь сідай? Та попою, як же іще! Ха-ха-ха!

Смачно хрумкаючи чіпсами, Орина по-турецьки сиділа увечері перед телевізором і веселилася:

– Так ото і з тобою! Сідай, Сіярику-Телесику, за парту. Ні, ти не НА парту, а ЗА парту сідай. Сміхота!

Сіяр зосереджено майстрував рогатку знайденим у їдальні ножиком і не реагував. Ірця вже спала, згорнувшись калачиком у куточку ліжка. Уві сні вона все ще схлипувала і час від часу кликала маму. А Стефа лежала на своєму ліжку поверх покривала, не роздягнувшись, і думала. Довго думала…

– А й справді! – раптом підхопилась вона, зачувши Оринині жарти. – Як же я раніше не здогадалася!

– Про що? – здивовано підвів очі Сіяр.

– Про казку!

– Яку ще казку?

– Ти бачив, як Чакалка хвилювалася, коли ти той… як Івасик Телесик…

– Ніякий я не Телесик! Я Сіяр-завойовник! Вона сказала, що я можу мати тут справжню зброю – і я її матиму. Але спершу зроблю цю рогатку і вцілю Чакалці в око!

– Ха-ха-ха! – веселилася й далі Орина. – У неї, певно, теж рогатка є, і не одна. І вона тобі теж кудись уцілить. О, я знаю куди! У болюче місце!

– Не чіпай мого болючого місця! – спаленів Сіяр і пожбурив в Орину цурпалком, із якого вирізав свою рогатку. Але Орина легко перехопила деревинку і з реготом пожбурила назад, а тоді взялася жбурляти всім, що під руку втрапляло, примовляючи:

– Івасику Телесику, приплинь-приплинь до бережка. Дам тобі чіпсів, дам тобі фанти…

– Та досить вам! – щодуху рявкнула Стефа. – Набалуєтеся ще! Ви не зрозуміли, про що я кажу. Про казку!

– Тобі казочки захотілося? Тобі мамка її на ніч розказує, щоб доця спокійненько заснула? – єхидно запитала Орина.

– Розказує, – спокійно відповіла на це Стефа. – І мамка, і татко. Тому я це й зрозуміла!

– Та кажи вже нарешті, що ти зрозуміла! – обпекли дівчинку колючі Сіярові оченята.

– Чакалка – вона хто? Казка! Чому вона так спокійнісінько розказує нам, як втікати від неї по лісу? Бо це – правда, а казці правда нічим не загрожує. Із казкою можна боротися тільки так, як борються в казках!

– Себто, мені треба витесати не рогатку, а чарівний меч? – здогадався Сіяр.

– Ха-ха! Чарівного кізяка тобі треба витесати, нагодувати ним Чакалку, і вона розсиплеться на дрібні шматочки. А ті шматочки вітер рознесе по світу, і з них на полях будяки повиростають… – Орина аж окуляри з носа струсила, так її це насмішило. – Не меліть дурниць, малявки! Втекти від Чакалки нам не вдасться. Та й не хочеться, правду кажучи. Як ви не розумієте: це ж пригода! Справжня пригода! У мене такої ніколи в житті не було. І, може, ніколи й не буде більше. То хіба я випущу з рук такий шанс? Та нізащо в світі! Ні, я залишаюся тут, повчуся в Чакалячій школі, стану справжньою Чакалкою, а тоді повернуся додому – і в мами буде шок!

– А ти теж хочеш залишитися, Сіяре? – здивувалася Стефа.

– Я ненадовго. Доки не роздобуду справжньої зброї. А тоді я їй покажу, де раки…

– То й залишайтеся! – Стефа грьопнула дверима і пішла в ніч…

10.

…У лісі було страшно. Дуже страшно. Може, навіть страшніше, ніж у Чакалки.

А у лісі скрізь вовки,

І ведмеді, і лисиці,

І ворони, і граки,

І розбійниці-синиці, –

мимоволі пригадався Стефі віршик Олександра Олеся, який вони вчили разом із мамою ще на новорічний ранок у садочку, де Стефа конче хотіла бути не сніжинкою, як усі інші дівчатка, а – зайчиком. І дарма, що зайчиками там мали були самі лише хлопчики…

"І чому синиці – розбійниці? Чому зайчик їх мусить аж так лякатися? Вони ж такі милі пташки… Хоча тут синиць і не чути. А вовків, казала Чакалка, в цьому лісі нібито нема. Але що ж воно тоді так страшно завиває й пугоче? Певно, хтось таки тут є злий. Може, навіть зліший від Чакалки", – думала Стефа, ідучи, куди очі ведуть. Сонечко встане ще не скоро, щоби можна було зорієнтуватися, де схід, а де північ. У лісі темно, хоч в око стрель, отже, з котрого боку мох на деревах – усе одно не розбереш. Зірок, щоправда, висипало на небі стільки, що треба вміти лічити не те що до десяти, а до безконечності, – проте як орієнтуватися по зірках, Чакалка так і не пояснила. Тому доводилося йти навмання й повільно, старанно долаючи страх і пильно дивлячись під ноги, щоб не перечепитися. Стефа дуже швидко втомилася, і вийшовши на якусь галявинку, вирішила присісти під деревом і перепочити.

– Треба подумати, – сказала сама до себе вголос, щоб не було так страшно. – Треба подумати.

Спершу думалося образливе. Про Ірцю, яка так невчасно заснула… Хоча Ірця – плаксійка, що з неї візьмеш? Вона все одно на вулицю в таку пору і носа б не виказала. А якби й виказала, то тільки те б і робила, що хникала і кликала маму. Її, до речі, з садочка весь час тільки мама й забирає, ще бабуся іноді, а тато – ніколи. Ірця казала, що її тато – капітан великого-великого корабля, і він плаває далеко-далеко в морі. Так далеко, що Ірця його, може, ніколи й не бачила… А якщо тато далеко, хто їй тоді розкаже, що боятися в цьому світі можна лише висоти і стоматолога?..

Ще образливіше думалося про Орину. Це ж треба, яке цабе! Найвередливіша дівчинка в школі. Чакалкою вона, бачте, стати надумала! Сподобалося їй, бачте! А такою прикольною, такою класною спершу здавалася… Ох, ці старші дітки! З ними сама морока… Як із моєю Лізою…

Але найобразливіше думалося про Сіяра. Вічно цим хлопчикам лише зброя на умі! Їм хоч кіл на голові теши, але дай за пістолетика потриматися! А коли ще й пульнути – то вже більшого щастя їм у житті й не треба!

Хоча… тато теж хлопчик, а пістолета в нього нема. І він нібито ніколи до пістолетів особливої любові не виказував. Але це, певно, тому, що він уже дорослий і в нього свої іграшки – той же комп’ютер. Та й це ні, тато на комп’ютері копієчку заробляє, а грається тільки Ліза. Тато зі мною грається, як тільки копієчку заробить…

Ні, вже вона не ображалася на тата. І на маму з її модулями не ображалася. І навіть на Лізу. Бо бувають ситуації, коли не до того, щоб гратися. Складні ситуації. Ох, якби хтось із них був зараз тут і підказав Стефі, що робити…

…І раптом їй на руку різко опустилося щось холодне й дряпуче.

– Ой!

Розбійниці-синиці?

Ні, це всього лише хрущ! Слабке місячне світло не могло пробитися крізь густу крону дерев у лісі, – але тут, на галявині, воно давало змогу виразно бачити цього на перший погляд страшного, але насправді такого милого, такого доброго жука.

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, які оспівував Шевченко…

Може, це той хрущ із вірша, якого вчила Ліза, – хрущ, яким був той дивний, той таємничий Антонич, – випурхнув тепер із Лізиного підручника і прийшов Стефі на допомогу?

– Хрущику-хрущику, тебе Лізонька прислала, так? – погладила його дівчинка тремтячими пальцями. – Підкажи, що мені робити? Як мені від злої Чакалки втекти? Вона ж і мене на Чакалку перетворити хоче… Он уже Орину майже перетворила.