Сторонець - Сторінка 14

я ридав, не впізнаючи їх, не впізнаючи себе. Моя школа була Чор-ногора, а не Львівська або Віденська академія, та мене з твого доброго чину визнали визнані поети. Так, визнали визнані. І ти вважав свою відозву з моїми віршами пострілом, який дорогу до правди торувати має. Ми опинилися в горнилі дискусії про те, якою має бути мова в Галичині, ми викинули на окописько язичіє, але ти при цьому втратив, а мене назвали самобутнім поетом, не збаламученим львівськими книжниками. Я прочув, що й сам Дідицький не є прихильником народної мови, та зупинитися вже не зупинюся до смертного часу, і лиш ти в моїх намаганнях порадник і єдина підтримка. Оце я викінчив великий цикл і радість свою можу тобі передати лише словами людини, яка розуміла щось більше за мене.

Пригадаймо разом!

Батько, який нарешті видав заміж свою доньку, і то не відчуває більшої відради, ніж письменник, який у своїй передмові готується передати щойно закінчений твір світові, поручаючи йому віднині свою турботу. У нього камінь впав із серця. Він ніби видужад після тяжкої хвороби. Він розбудився до нового життя. Йому знову стало затишно в своїй домівці, він почуває, що звільнився від гостя, який надто довго, неначе злий дух, розігрував з ним погані жарти. Кожний новий витвір є ланкою у ланцюгу його метаморфоз, становить багату на досвід епоху в його житті. Зі всіма свої-ми радощами і прикрощами воно лежить тепер, здолане, за його плечима, як пора юності в дорослого чоловіка. Він став мудріший. Разом із доброчинностями вій зробив зри-мими і свої вади і тим самим відкинув їх од себе; він зберіг тільки гарне, як зернятко наступних творінь. Він весело наспівує разом з поетом:

Je ferme à jamais

Ce livre à ma pensée étranger désormais,

Je n'écouterai pas ce qu'en dira la foule,

Car qu'importe à la source où son onde s'écoule?31

Цей щасливий настрій поета не вимірюється зовнішнім обсягом його праці. Із книгами такі ж справи, як з дітьми: маленькі здебільша завдають більше турботи. І так само, як цінність та зміст жиггя не визначаються віком, так і вартість та зміст твору не визначити кількістю сторінок... Найпрекраснішими і найзмістовнішими періодами в історії були найменш тривалі.

О так, життя — це весна наших помислів і почувань; але тільки пізнього літа чи й восени ми виражаємо їх на папері. У мене літо настало, дорогий мій друже. І я так утішений плодами, які визріли в моєму саду, що забуваю пору цвітіння на користь здобутої істини.

А як гарно мовлено далі: У житті чоловік проводить десять років на війні і десять в мандрівках, як Одіссей". Тільки я промандрував свої десять літ до того, як пішов на війну. Я вичерпав особисте життя, решту дарованого Богом віку присвячую тальки роботі для людей, для поезії. Nous sommes faits pour penser32.

Пиши мені, милий друже. Я дуже й дуже самітний. Знаєш, чи це було передчуття недолі, чи так мені написано — переживати якісь злигодні наперед, ще до того, як сталося, але вертався я сюди вже з мукою в серці. І лад моїх думок, і бачення світку нашого виклалися задовго до того, що я уздрів. Тепер дивлюся, ніби на сцену, і, слава Богу, менший біль. Але дуже стомлює самота і людська нещирість. Мало того, мені здається, вони якісь хворі довкола мене, вони зчиняють ґвалт, де не треба, я не вмію з цього сміятися, бо

Літа свої в Італії

На швару посіяв.

Волю свою з торністрою

Здав до магазину,

Л сам вернув в Буковину

Тесать домовину.

А може, я хворий, недужий людськими болями, які менші за мій? Та и кажу:

Чи в Тегерані В рожевім гаю, Де одаліска Перли збирас.

Я тужу, брате. Колись мені припишуть якісь дивоглядії за те, що моя недолуга ще мова, яка тількино розлучилась зі своїм ганебним байстрюком — язичієм, не вміщує того, що я бачив, здобув самоосвітою, що знав, що хотів би переселити в мій край перлами вічності, бо такий темний, що нема темнішої ночі між зорями. Не орел винен, не сокіл, що, мов знамення чужої волі, над нами пролітає, віщує смерть. Ти збагнув, чого я не з'єднаю? Того, що я пізнав, я не поєднаю з нашою співучою і тужливою мовою, яка знає тільки сльози. Я метаюся від Гете до Лейбніца, від Гюго до Фейербаха, від Шекспіра до містики. Як ми багато втратили, що не маємо здорової а й великої мови. Нема ні свого, ні чужого.

Учора я бачив на царині гулящу гуцулку. Біг за нею її чоловік з немовлям на руках і кричав: "Вернись! Куди ти? Дитина ж!" А вона кудись мандрувала на лісоруби до парубків. Дитя попискувало, він сів на неньку і заплакав. Шельма ця вернулась, вирвала дитину з його обіймів і пішла, куди її чорний слід повів. Отак і я з дитятком свого дару: кудись понесуть його шельми Дідицькі, а воно не вміє говорити, хоч людиною родилося.

У дзеркалі тім великім— —Хто може читати!

І бачу свою долю, друже, наперед. Ніхто!.. А може? А може, ніхто по-розумному не розцінить і не розв'яже мене поміж мною і людьми? Як тих людей мало! А може, хтось таки пізнає мене з духом непокори і справедливості?

Я стомив тебе. Пиши бодай зрідка. Твій Федькович".

Приїхав Нарівняк, і Федькович підняв листа до свічки (був уже вечір).

— Це я писав до тебе...

Нарівняк за правом вістового і слуги, за правом людини, яка давно помітила дитинну вдачу вищого за станом і "вельми перспективного" Федьковича-Гординського "по службі і по маєтностях", вихопив з-під свічки надгарки. І чемно запхнув до тайстри, осміхаючись.

— Можна мені на пам'ять?

Федькович недбало махнув рукою. Одразу ж відчув, що поводиться гидко: як вищий.

— Підемо в гори завтра чи сьогодні? А може, підемо кудись у гості?

Нарівняк знизав плечима, бо він приїхав погостювати, куди ще йти? Хто тут цей незрозумілий чоловік, який солдатам був батьком?

По-дядьківськи, по-вуйківськи Нарівняк розв'язав тай-стру, виклав якісь, для дороги, буханчики, поставив гранчасту плящину.

— Як у тебе справи, Семене? — Федьковича знемагали біль і втома: боліли груди, і він цілу ніч не спав. (Та він не спав уже багато-багато ночей, відколи вернувся).

— Чогось невесело, милий паночку.

— Як жінка, маєш надію на сина чи вже народив?

— Донечка є... Покинула мене жінка через родичів. Лишила з дитини мішок недопранок і недоходжені чобітки. Ви ж знаєте, що мала хлопця. Ніби чекала мене, він оженився, а тепер і я, і його бідолашна зраджені. Лишила мені мішок недопраночок, з яких дитина виросла. А скільки вкрала, не хочу говорити. Нехай стільки має. Я її знав ще маленькою, родичів мало пам'ятав, а в них родинне слабоумство. Вони з тридцяти років втрачають пам'ять і витворяють таке, що і на воловій шкурі не опишеш. А ще якась цукрова недуга, росте дика кість... Та армія перекосила мені життя і нема що кому казати, бо хто нині вміє визнати, що твоя правда?

— Так завжди було, дорогий приятелю.

— А звідки взялося десять заповідей Божих?

— З несправедливого життя людського.

— Так?!.

— Авжеж, голубе милий.

— Такий туск на серці, що думаю: поїду до свого поручика Федьковича, хоч виплачуся йому на плечі, як бувало в солдатах, коли доконувала туга за рідною стороною. Думаю: поплачу, а тоді поспіваємо десь між недеями, так і

Великодні проминуть, однаково не виїдеш з плугом, та й взагалі — яка робота в свята? Зчинять в селі, що обусурманився в рекрутах, безбожником став, проливаючи чужу кров. Прошу подільських гостинців, пане поручику. Сестра пекла. І сало домашнє, свіже, сам вудив.

Федькович приніс із комірки келихи і накрив у кутку столик — за робочим столом він не дозволяв собі чаркуватись.

— Знаєш, що я попрошу тебе? — звернувся до Нарівня-ка. — Більше не називай мене поручиком. Клич просто Юром.

— Ой ні! — зніяковів колишній вістовий. — Ні, таточку рідний, дорогенький, я так не посмію.

—То клич таточком, тільки забудьмо ту прокляту службу.

Мляво-важкий, сутулий, плитконосии Нарівняк, незважаючи на велетенський зріст, здавався горбатим. Підсунувши до столика ослін, зачовгав по світлиці.

— Добре, таточку. Вас і в армії позаочі називали татом.

— Досить про армію,— Федькович, ніби гіпнотизуючи Нарівняка, якусь мить пильно дивився йому у вічі. — Я ніколи не був на Великій Україні. Вчора мені приснився широкий степовий розліт, я пішов між травами в пояс, і відкрився аж до обрію синій Дніпро. Якісь жінки споряджали човни, наспівними голосами говорили про своє безрадне борсання в злидоті, чогось тайкома позирали на мене, як на шпигуна, а поодаль групами стояли запорожці, біля них зброя в переметах, і мені набивалася гадка, що вони мертві, застигли, порубані татарами на вічному березі Дніпра, як статуї...

Нарівняк сидів на ослоні проти вікна, увібрав голову в плечі, ніби Федькович відкривав перед ним якийсь останній рай перед пеклом. Поет із жалем глянув на нього, наче й він став мертвою скульптурою.

— Кажіть, кажіть, — раптом похопився Нарівняк. — Боже, як ми любили вас слухати!

— А ти знову своєї...

— Але ж ви цим прихилили до себе не лиш мене. Де тепер ті хлопці?..

—Десь гинуть в полі ні за що ні про що. За цапову душу і престол.

— А пригадуєте наш похід в Семигород? Як ви передали мені коня, коли я натер ногу?

—Давай краще вип'ємо, Семене. Ми не одну пару підметок стоптали в тих походах...

— А як посік наших хлопців отой Гарі... бальді!

— Він воював за правду, а ми йшли як завойовники. Пий, дорогий приятелю, бо говорила небіжка до самої смерті. Тобі з дороги треба виспатись, вже ніч надворі... Гарібальді воював справедпиво. А пас послав убивати кам'яний сатрап.

— Як ми тоді тужили за домом...

— За рідною землею і в небі скучно. Пий. "Він зовсім здитинів".

— За ваше здоров'ячко, дорогий наш тату!

Вразливий Федькович порвався було встати, та схаменувся, цокнувся з колишнім вістовим, бо зрозумів, що спогадів про службу в армії не минути, випив і наклав сала на окраєць. "Оце навчив! Тепер він кликатиме мене "наш тату" і я не позбудуся з-перед очей тих хлопців, що загинули в Італії. Правду кажуть, що не вжалієш батька в наймах".

Але Нарівняк, як дивне й недорікувате уособлення народу, вніс до хати дух тужливої мудрості і терплячої скарги народу, чого не відчув Федькович на вечірці із земляками. Ні, ВОНИ ніяково брали з тарілок колишньої попаді і не знали, на яку ступити з паном офіцером Гординським.