Сторонець - Сторінка 13

— Обмежує, щоб не вмерти. Хоч людина, яка себе обмежує в ставленні до своєї матері, завжди вмирає раніше за матір. Тим більш загине вона раніше, якщо себе не обмежує в ставленні до матері.

Федькович зрозумів, що трапив на дискусію-гру: Нойбауер, господар і артист, до його приходу почав розбуджувати гостей з повсякденної меланхолії, щоб вечір вшанування Шіллера не звівся до реферату про його життя і творчість, а став розмовою і про творчість взагалі, і, як він потім сказав, про творчість — як саму природу та все існуюче, бо природа і все суще — це безперервна творчість. Тільки людина, крім геніїв, творить "масою": сіє, а вже думає про жнива.

— Художник,— мовби вирішив підсумувати розмову той же кволий юнак,— завжди оперує фактами науки і досвідом мистецтва. Історія для нього — тільки живий матеріал, який він досліджує. Отже, наївно йому приписувати обізнаність геть з усім на світі. Він володіє апаратом дослідження і матеріалом, все інше — праця.

— Його розуму і серця... — додав Нойбауер.

В присутності Ноибауера словесні дуелі не перетворювалися в баталії, як це бачив колись Федькович у гетке-ля. Але суперечка охопила всю величезну залу, прикрашену скульптурами великих мислителів і митців, а господар несподівано виникав то в одному кінці, то в другому, мов шаблею, розрубував якісь логічні зв'язки, які могли перетворити розмови в нудне копирсання у вічних істинах, то лиш жартом, афоризмом чи коротенькою реплікою на кшталт: pensar, dudar (думати, сумніватися) або poeta rascitus, non fit (поетом народжуються, а не стають). Цей Нойбауер справді якийсь веселковий", — подумав Федькович. Ще раз порівнюючи цей вечір із зібраннями у Рет-келя, остаточно допевнився, що поети і письменники на кілька голів перевершують художників. Звичайно, він мав на увазі його сучасників, а не античних митців чи митців Відродження. "Ті думали про святість вівтарів, капітал їхньої віри — не жалюгідна лепта бідного Реткеля".

— Ви переконалися, — узяв його під руку Нойбауер, — що думка народжується не в зіставленні фактів історії і не в наслідуваннях мудреців? Так, думка народжується в струсі уявлень. Ось люди почали мислити. Я ворог містичного патріотизму, а мої приятелі з кафедр ладні були перетворити шіллерівський ювілей на демонстрацію німецької вищості... Ще чекаємо пресвятого духовенства. Ці пузаті ченці завжди примушують когось чекати. Навіть Шіллера. Лиш до вина і закусок wie die Motten ums Licht fliegen28. Погляньте: ген там, біля Шіллерового погруддя, в колі панночок, у малиновій оксамитовій сукні і з турецькою хусткою поза плечі. Емілія Марошані. Познайомити вас із нею? Ні, ми це зробимо колись пізніше, у неї вдома. Правда, вродлива? Чарівна! А вибрала місце біля самого ювіляра, щоб усі її бачили. Донька збіднілої вдови. Ви чудово володієте французькою, сподобаєтеся з першої хвилини і матері, і доньці, якщо скажете, що бували в Парижі. Вони закохані в столицю Франції, якої ніколи не бачили. І, мабуть, не побачать. Чарівна дівчина, чи не так? Та одійдімо кудись у тінь, бо припали до неї очима, як Фауст і Мефістофель, на мене вже дружина поглипує з найжорстокішим за всі часи осудом. Знову матиму напнку. "Я ж казала, що Mühlsteine werden nicht moosig . Вона в мене любить сердитися без причини, часто покидає і скаржиться, та загалом золота жінка. Я їй завдячую усім, що зі мною і в мені, без неї давно вже сказав би світові "доброї ночі". Флінтак, Detcrop нашої гімназії, погрожує, що прожене мене з роботи за образи, яких я нібито завдаю дружині. Він захоплюється моїми візіями та імпровізіями і цього не вчинить,— та й Гакман цього не допустить, — але клопіт деколи маю. Це якийсь жовчний і сухосердний тип, ні на йоту уяви — все в нього з книги і для книги, канонічна гнида і наклепник, одначе в моєму становищі слід тільки коритися і зі всім погоджуватися... Треба вас познайомити з Кобилянським і Горбалем. Чудові хлопці. Теж відкладемо до вечорниць у Марошанки.—Нойбауер розсміявся. — Ми вам не дамо пропасти серед тупорилих мужланів у мундирах із золотими нашивками. Я їх минаю десятою дорогою, так вони смердять кінським потом і сечею. Ви прогніваєтесь на мене, що я кажу так?

— Що ви, шановний! Адже ви це без sine ira et studio30. Вони поплескали один одного по плечу, і Нойбауер

пішов назустріч "Божій челяді" — почали сходитися чернівецькі священики.

Він подолав засніжений схилок і вже в присмерки вийшов до сторонецьких царим. Світилося і на кухні, і в світлиці: видно, застане гостей. Однаково постояв на місточку через Путилівку. Річка ремствувала, клекотіла на згромадженому Біском камінні, студені бризки сягали його обличчя. Він розігрівся і ловив ротом ту росяну хмарку; навіть коли не було повені, річка в цьому місці курилася дріб поперлим димочком і в сонячний день вигинала над собою веселку. Час від часу гримотіли десь підхоплені бистриною ковби, об берег шаруділи викорчувані водопіллям пеньки. З плюхкотом осувались береги, місток злегка дрижав, необорно тримаючись над прірвою двадцять дев'яту весну (поетові розповідали, що місток заклав Адальберт Гординський в честь його, Юрієвого, народження). "Весь мій спадок від батька, — подумав Федькович. — Лінія в провалля і непрощений борг. — На якусь мить йому стало жаль батька. Він витер хусточкою лице і похитав головою.— Бувають ситуації, коли стерпність завдає більше шкоди, ніж відкрита зрада. З ним я мусив порвати, бо поблажливість не народжує істинної щирості. Ті вимоги, які він закинув мені, не дозволяли ні ніжності, ні співчуття, богів собі шукають лиш люди лінивої душі. Кинемо це в хвилю, годі змагатися за кожний віддих".

Вдома його чекав отець Юрій Ганицький. Обличчя його було похмуро-сумне, він звівся з ослона, щоб привітати Федьковича.

— Знаєш, чого я прийшов, сину? — без будь-якого вступу почав священик. — Я не тільки слуга Господа, а й родич твій. Довкола тебе йдуть обмови, а ти, кажуть, ховаєшся цілими днями в дебрицях і на бескидах, утікаєш од людей, наче той вовкулака. Вислухай мене уважно, давай присядемо, в мене сьогодні були і похоронні відправи, і виводи, і хрестини. Завтра посвята нової хати і служба за померлих од тифу. Висоти, далечі і глибини нашого буття земного не дозволяють нам одмагатися од утяжливих обов'язків, навіть коли нездужаєш... Якусь ошуку ти сієш довкола себе, сину. Сергіївський вчитель Крилатий поскаржився мені, що ти розбиваєш йому шлюб з Юлією Дияконович. Я запряг бричку і поїхав до Дияконовичівни. Вона стверджує твої зазіхання на неї, навіть на її непорочність. Так, вона підтвердила скаргу Крилатого.

Обличчя Федьковича спотворилося від гніву.

— Живий день людських тривог безмежний, сину, — Ганицький ще сумливіше опустив голову. — Але ти не маєш права ганити кринлілею нашої родини. Ти покинув ту нечестиву службу,— я ненавиджу війни і військові повинності,— але досі не очистився святою волею. Скаржиться на тебе і матуся. Ти відбився від дому, пишеш богохульні вірші і отримуєш богохульні листи, обсотали тебе павуки незрозумілих для нас спонук. Огулом усіх маєш ні за що, і бачимо, в таємниці твоєї душі визріває щось недобре. Даруй, мій сан дозволяє мені говорити з цією прямотою. Тепер скажи ти.

— Вельмишановний панотче, — глухо мовив Федькович. — Мене із священицької родини послали вбивцею у чужину...

— Так, все це мені відомо, — перервав його Ганиць-кий. — Поясни мені дві речі: що в тебе було з Дияконови-чівною і чи ти думаєш одружуватися.

— Відповідаю на перше запитання. Вона сама дозволила залицяння, та розривати її зв'язок з Крилатим я не збираюся. Нехай соромиться той, хто про це думає погано. Друге. Я вернувся сюди не з тим, щоб будувати небо, а для роботи. Моя робота — література. Все інше — принагідні життєві клопоти. Наука приборкувати непокірних має сивий вік, але це передовсім попівська наука. Тим часом кожна людина живе якимись оновленнями і пробудженнями, змінами життєвих позицій і свого "я". Так завжди було, так завжди буде. В таємниці моєї душі визрівають тільки доброчесні наміри...

— Я не прийшов тебе приборкувати, Юрію-сину,— знову перервав Федьковича Ганицький. — Я хотів би тільки довідатися про твої плани, щоб заспокоїти твою матінку, вселити їй віру в твоє майбутнє, щоб через тебе не спіткала дочасно смерть передовсім її. А щодо Гординського... Це мене не турбує, це на твоєму сумлінні.

— Тоді скажу зовсім коротко. Кохання возвеличує сильних, а слабких руйнує. Кілька років тому я покохав дівчину, яку втратив через службу в армії. Я її поки що не можу і не смію забути. Але, якщо час лікує все і якщо мені трапиться дівчина чи вдовиця, яка мені сподобається і загоїть мої рани, я з нею одружуся. Ви досвідчена людина. Ви добре знаєте, що кожне повернення додому, повернення до свого колишнього "я" — штука не з легких. Мені тепер важко, того й тиняюся околицями, ніби шукаю себе. Хай би люди і матуся простили мені цей невинний гріх. Зла я нікому не чиню. Моя пам'ять — суцільні згуби, навіть найменший натяк на спогад про втрати штовхає мене кудись в безвість, аж до непоправного. Але я, здається, не збожеволів і вмію тримати себе в руках.

— Так, я тебе зрозумів, сину. Бо не можна жити минулими втратами, як не можна жити, ненавидячи своє минуле. Я в тебе не відбираю твого минулого, це було б святотатством. Розберися в ньому сам, а я постараюся заспокоїти матусю. В неї теж почався сон, що не вертається з кінця. Я виведу її з тюрми безнадії, якщо Господь дасть мені снаги й мудрості. Вона вже дивиться на світ з-під вічка домовини, може, й ти постарайся бути з нею ласкавішим. Вона стомилася життям. А я? Чи я не стомився? Перед всіма нами з твоїм приїздом твоє недавнє дитинство, бо тебе пам'ятаємо тільки дитям. То вибач, я піду. Не сердься.

— Ні, не буду. Ви мудрий чоловік, хоч у рясі.

— Гай, гай...

Ганицький ознаменував його чоло хрестом і пішов прощатися з Дашкевичкою.

24 квітня 1863 року

"Дорогий мій брате і соколе рідний Антоне!

Моя свідома літературна праця почалася з того дня, як у "Слові" Богдана Дідицького з'явилася твоя стаття-відозва "Слово на слово". Ти взяв за приклади справжньої української мови мої сім віршів. Тоді ж, читаючи свій Дністер", "Виправу в поле', "Співацьку долю"...