Сторонець - Сторінка 18

Бачив, як забрунькувалися сливи і вишні? Коли вертатимеш, тут усе забіліє, задухмя-ниться, розіллється чистими силами... Даруй, це трохи не мої слова, але навесні всі люди поети і це не смішно.

— Зовсім не смішно, — потвердив поет. — Навпаки, ми відчуваємо в цих оновленнях природи відображення власної і вселюдської катастрофи. Нас переповнює наше по-смертя. Я кажу "ми", тобто маю на увазі професійних поетів, які завжди похмуро дивляться в майбутнє.

— Але ж ви пророки!

— В майбутньому ми бачимо тільки розплату за теперішні злодіяння людей. Усі ми в цьому схожі, як сльоза на сльозу, як зажурені осінні ночі.

— Я дуже радий, братику, що ти повернув до мене з Розтоків. Гадаю, тебе ще не раз зупинить тут дорога, може, й політкуєш в мене. Тут, у долі, таки легше дихати.

Він виїхав на Вижницю, щойно заблагословилося на день. Містечко обминув, тримаючись доріжки понад Черемошем. Гнідий відпочив, досить було поторгати ногами стремена, як пускався навскач. А далі зазеленіла долина Пруту, перед обідом показалися церковні шпилі Чернівців. Він вирішив зупинитися в домі для приїжджих (Гординсь-кого для нього більше не існувало).

Поставивши Гнідого до конюшні й заплативши за три доби вперед, Федькович подався знайомими вуличками до серсдмістя. Люд його мало приваблював, хоч був ярмарковий день і серед барвисто зодягненого натовпу не було де голки встромити. Для усіх земних справ він уже виробив стійкі і точні абсолюти противенства (а може, почерпнув їх із книг і світосприймання інших); усе, що творилося поза його уявою, його не турбувало. Дивовижних сил життя, які рухали природу і мільйони істот, як Бог, він уже не визнавав. Особливо в ці хвилини, коли квапився до протестантської церкви на Біеїтизаззе37, до кам'янички Фоля-ковських, де мала кімнати вдовиця Марошані з Емілією. Там він слухав імпровізації Нойбауера, познайомився з Антоном Кооилянським, Костем Горбалем, Ізидором Вороб-кевичем; вперше почув на грудях схвильоване дівоче зітхання. Щоправда, і всю дорогу з Розтоків, і зараз його непокоїло, що трохи негоже відповів Волянському на його вигук: "Але ж ви пророки!" В майбутньому він бачив не тільки розплату, як усі ті обдаровані німці, у яких він вчився і які після революції сорок восьмого року зреклися усього, закопалися в темні закутини власного духу і тепер один за одним конають то від сухот, то від самоти. Він вірив у величне торжество людського майбутнього. А караючі очі Немезіди ніколи не дрімають.

Вийшло якось пихато, ніби заговорив із вселенської ночі небуття, вертаючись месією.

Церква. Будиночок Фоляковських. Він не збирався туди заходити. Пройшов у двір, вмостився на лавочці проти вікон у колишній кімнаті Емілії. Якось у холодний присмерк пе-редноворіччя Емілія мовила словами Брингільди: "Страждання любові відкрили мені очі в скорботі: я побачила кінець світу".

Він соромився говорити з нею пишномов'ям. Ця стихія належала Ернсту Нойбауеру, і навіть Кобилянський та Гор-баль у присутності "блискучого німця" трималися скромно. "Вічно жити, вічно творити, вічно любити", — міг сказати в цих покоях тільки Ернст. Чи: "Любовний трунок смертельний".

Риторика. Але золоті то були години. (Треба сказати, що, покинувши покої Емілії Марошані, Федькович пускався в такі нетрі загальників і "високодумних" категоризмів перед своїми вістовими, що ті просто бовваніли перед ним. Згодом червонів мов рак, але всілякі премудрі "формули" ще довго бриніли в голові).

— Тут ми разом, Еміліє, — промовив він тихо. — Душею і тілом разом, моя кохана і незабутня. Ти чуєш мене, Еміліє? Хто любить, той не зречеться. Не забудь і мене,

Еміліє, в коловерті своїх балів. Любов — це наша остання опора.

Він проблукав вулицями міста до самого ранку. Так колись пробродили, розмовляючи, з Костем Горбалем. Кость із тих людей, які все життя невтомно прагнуть тільки високої і чистої людяності. Сердечний, завжди веселий і свіжий, на життя він дивився, проте, серйозно і тверезо. Зібрав чималу бібліотеку, знав безліч пісень. Жили вони з Кооилянським на одній квартирі. Якось привели сюди Федьковича, і той жахнувся: два ослінчики, застелені складеними ряднами, й по подущині на кожному, решта простору завалена книгами.

— Три дні тому з друкарні "Вісник" Вислоцького-Зборі-вського з Відня, а це Бгіеппік ІлЧегаскі"38. У "Віснику" мало вістей, а в "Огіегшіки" мало про літературу. Та ось бібліографічна оцінка поезій Тараса Шевченка. "Хату" Ку-лішеву читав коли-небудь? "Пісні народні", зібрані Максимовичем? "Історія Русі" Маркевича... Я, брате, з самого дитинства бідую і скуповую книги.

Горбаль заробляв на прожиток лекціями, які читав для селян. Поступово склав іспити за гімназію і виїхав до Львова. Наступного року закінчує університет, збирається видавати літературно-науковий часопис.

— Ти знаєш, що мене здивувало в Чернівцях, коли я приїхав сюди вперше? — запитав Горбаль того ж вечора, звертаючись до Федьковича.— Що довкола розмовляють лише німецькою і польською мовами.

— У вашій Тисмениці з таким не зустрінешся, — розсміявся Кобилянський.

— Я спалив би свою Тисменицю,— похмуро одрік Горбаль. — А русини знічено вбирають голови в плечі і соромляться рідної мови. Лонгин Лукашевич приніс мені на кілька днів "Слов'янський народопис" Шафарика. Візьми на одну ніч. Почитай, ти ж темний, онімечений солдат. Завтра принесеш, домовились? — Горбаль говорив швидко, мовби захлинаючись. Обидва з Кобилянським запустили довгі попівські пелехи і бороди, ніби маскувалися під святих отців. — Якось Лукашевич відпроваджує мене додому й каже, — вів далі скоромовкою Горбаль, — що бродить по Чернівцях неприкаяний гуцул-офіцер, який вправно малює німецькі віршики. Високого зросту, русявий... Показує твою баладу, присвячену Емілії Марошані. Читаю — по-німецькому навіть чудово. Ти вже забув, які мама пісні співала?

— Не знаю я, браття, ні літератури, ні історії нашої, — з гіркотою в голосі признався Федькович.

— А ми живемо в світі бажань і прагнень,—заходив по кімнаті Кобилянський. — Навіть перед могилою ми не звільнені від необхідності знову й знову народжуватися. Тим паче коли все слов'янство вступало в еру свого відродження. Ти відчуваєш у собі джерело життя? Ти віриш у життя?

Вони його не старалися ні принизити, ні знищити. Гор-баль мав незвичайний дар пізнавати людей, їхні вдачі і вади. Він якось сумовито поглянув на Федьковича і спокійно мовив:

— Розбудись, товаришу. Твій талант і розум повинні належати тій землі, яка тебе викохала. Приходь, будемо помагати. Важко підтримувати те, чого нема. Тебе ще не забальзамували тевтони, а Нойбауером захоплюйся, та не наслідуй.

Через кілька днів Кобилянський проводжав Федьковича від Емілії Марошані на його квартиру. Федькович раптом зупинився посеред вулиці.

— Не спав я ці ночі...

— Після нашої розмови? — співчутливо спитав Кобилянський.

— Так.

— І до чого додумався?

— Не бачу, для кого писати. — Федькович підступив до ліхтаря. — Почитай, цю думку я написав у таборі під Кас-сано.

— Мова чиста, народна. На жаль, у чеській транскрипції. Федькович зітхнув.

— А це мій армійський щоденник з торішнього походу. Поки що тільки на це зважився.

— Слава Богу, що сам за себе взявся.

Наступного ранку примчали до Федьковича обидва: і Кобилянський, і Горбаль. Припечатали долонями два стоси книг на столі.

— Думка "Нічліг" не шедевр, — сказав Кобилянський, — але і її спробуємо надрукувати. Готуй мені добірку з п'ятнадцяти-двадцяти поезій, в мене є одна задумка, завтра ти станеш знаменитістю. Якщо маєш час, я тобі з пам'яті прочитаю кілька віршів Шевченка.

— Прошу! З великою радістю...

Не вшилось, що з того дня минуло два з половиною роки. Кобилянський і Горбаль виїхали з Чернівців, і місто мовби осиротіло без них — непосидющих, метких, комічно-дотепних і непоказно-мудрих у кожному вчинку.

Федькович з нудьги пройшовся до щовбів, де закладали фундаменти під митрополичу резиденцію. Гакман замислив якусь грандіозну споруду. Горами стояли складометри паленої цегли, штабелі дерева, незважаючи на ранній час, копошилися сотні будівельників. З відстані здавалося, що тут зводять піраміду.

— З усього видно — щось на віки робиться, — сказав Федькович до гуцула із скринькою столярних інструментів, який прямував до обгороджених штахетами рівчаків, де закладали фундамент.

Гуцул запалив люлечку, ствердно покивав головою.

— Переживе наших праправнуків і їхніх правнуків.

— Що ж тут буде?

— Палац єпископа, семінарія, семінарська церква, дім для приїжджих, парк. Будують по-столичному. Резиденція посяде всю місцину аж до лісу. Править роботами чеський архітектор Иозеф Главка. Двадцять літ тому, ще хлопчиськом, я тут ратушу опоряджував: вікна, двері... З ненем і двома братами найнялись. Гадалося, що це Візантія. Але справжня Візантія тут з'явиться, — показав рукою на муравлисько робітників на розритому пагорбі.— В Італії закупили мармур, вже випалюють різнокольорову глазуровану дахівку. Будівництво розраховане на п'ятнадцять років.

"Гакман зітре стару історію краю,— подумав Федькович. — Вона й так маловідома від Мухи до Вишневецько-го і Кобилиці, а цей німець добереться і до Певтінгерових таблиць".

— Як вам платять?

— Несогірш. Та жити ніде. Сам я з Глибокої, на неділю доїжджаю до дітей, а тут зафрахтували дерев'яні блощичники, нема від кліщиків спасу. Та вже закладають в лісі бараки, якось літо переб'ємося, а тоді побачимо. Ще у вірменській церкві є для мене діло. За різьбу платять вище, може, на зиму знайду помешкання в старому місті і наймуся до вірменів.

Мовби перейнявшись досадою і настроєм глибоцького різьбяра, Федькович знову простував до своєї "молитовні" на Біепн дое. Насмішка долі втамувалася навіть у назві провулка. А доля причаїлась за темними, давно не митими вікнами, і було в неї довгасте обличчя з горбкуватим носом, як у того гуцула з Глибокої, і тримала в руках дерев'яну скриньку з інструментами, мовби наготовленими для того, щоб тесати домовину. Сміх її тривав уже довго і застряг в горлі, вона не могла дихнути, лиш схвально хитнула йому головою. Він дивився на неї непорушно, як в день остаточного розрахунку. Тепер він її не боявся і не вірив їй. Сімнадцять років тому, коли він утікав у Молдову, в незнайомому місті його спіткала ніч і він заблукав саме в цей дворик і пересидів до світанку на цій дубовій чи буковій лаві.