Сторонець - Сторінка 20

— Місце народження — Путилів, рік народження — 1834, релігія — римо-католицька, заняття — ніяке. — Акуратно склав картку й віддав Федьковичеві. — Ви перейшли в православну віру?

— Так.

— Це суті справи не міняє, — з якоюсь майже батьківською занепокоєністю і настановою в голосі мовив Нойбауер. — Мене бентежить графа "заняття". Що ви робите, що збираєтеся робити?

— Правду кажучи, ледащію.

— Ми всі ледащіємо, пане Федькович. І знаєте, що мене турбує? Що загальний занепад малопомітний ззовні, бо він поширився на всі сторони життя. Так завжди буває: якщо дрібнішають усі частини цілого, то розміри цих частин одна відносно одної не змінюються. Але те, що ми нидіємо,— факт незаперечний. І не лиш мене обіймає паніка. А страх перетворює людей в живі трупи. Свідомих, енергійних людей охопила непевність і невпевненість у своїх силах, яка породжує боягузтво і компроміси. Невпевненість завжди ходить з опущеними очима, бо завжди двійник: напоказ — за, про себе — моя хата скраю, аби мені вижити. Вона в один і той же час і бажає, і не бажає, тобто стереже порожнечу. Верхам нашим це на руку, бо їм спокійніше наживатися, бо вони не розуміють, що тільки розбуджений народ здатний примножувати національне багатство. Тому стараються усунути з поля діяльності людей здорових інстинктів, які — єдині — мають можливості оновлювати світ. Це не риторика, пане Федькович. Нас усіх роблять рівнозначними. А життя, як відомо, процвітає там, де поруч активно існує інше життя. Інфузорії ведуть замкнутий спосіб існування, бо це і не рослини, і не тварини. Нас запихають у подібний стан поголовно. Тому-то потрібні: спілкування, зіткнення, відкриті серця, союз однакових і різних форм, інакше діти стануть дідами, а діди — дітьми. Нас заквасили. Але ж на боротьбу з собою не можна тратити всі сили. Це злочин. Ви мене знаєте, слава Богу, п ятий рік. Знаєте, що моя батьківщина — це істина, яку я не висловлюю, доки її не перевірю життям. Усе, що я вам кажу, — болюча правда. Суспільство однакових величин приречене на тупцювання на місці, занепад і загибель. Такими були Афіни, коли запропонували Сократов і келих з отрутою. Сократ отруту випив, а Афіни впали. Та наше розуміння становища повинно перетворитися в активне втручання в життя. Я вам ось що запропоную: беруся стати видавцем вашого часопису, а ви берете на себе роль редактора. Зробити цей часопис можна й двомовним, оскільки руське населення не забезпечить передплати. Кошти на перші кроки я маю. Напишіть в Галичину й попросіть підтримки в тамтешніх літераторів. Не чую вашої відповіді. Чому ви мовчите, як могила/ Ну, пане Федькович? Ви ж сильний козарлюга. Де ваше горіння, чого ви побоюєтеся? Це ж тільки слабких руйнують сильні пристрасті. Мені Антон Кобилянський показував вашого листа, де ви писали про якогось шваба Ілаша. Ви ж його перевиховали в русина! Дайте згадати: "Як мовить по-нашому, то аж від серця відлягає, а Німеччина топиться, як сніг'. Тепер підтягуйте русинів. Література виражає культуру мислі і душі народу, мистецтво історично осмислює безрадісні риси буття, органічно враховуючи структурну необхідність і доцільність усього, що відбувається в природі і людському суспільстві. Кому, як не вам, пане Федькович? Я чув, що Ізидор Воробкевич почав писати німецькою мовою. Повірте, що нам, німцям, цей Воробкевич може запропонувати на стіл тільки якусь недоварену мамалижку. — Я згоден,— твердо сказав Федькович.

— Вас не шокує, що часопис мусить бути двомовний?

— Ні.

— Історія неодмінно поставить вам на карб цю обставину.

— А мені однаково, чи піду з десятьма гріхами до пекла, чи буду їх мати одинадцять. Головне, щоб між нашими чорними горами нарешті щось зродилося.

нойбауер показав Федьковичу невеличкий томик, виданий у Відні. Федькович добув з кишені свої "лінзи".

— Lieder aus der Bukowina. "Буковинські пісні"...

— Я вам підпишу цю книжечку. І знаєте, я давно полюбив цей край, давно відкрив би руський відділ у своїй газеті, але мені її сконфіскують. Я й так її будую наполовину з місцевих матеріалів... — Нойбауер підійшов до робочого стола й вернувся з папкою в руках. — А це філософська праця. Хочу її назвати "Die Ideonen". Мої знайомі з Європи примусили нарешті записати на папір пущені з вітрами імпровізації.

— Я завжди тяжко шкодував ваших думок і спостережень. Не раз думаю: бодай так пси траву їли, як у цих головах щось заворушилося.

— Нічого. Нехай на тисячу в одній голові проблиснула думка, я й тим вдоволений. Бачите, мене швидше сприймали б, якби я підкреслював нашу німецьку вищість і мудрість. Але я космополіт. Я думаю про людство, а не про Німеччину Бісмарка і Вільгельма. Штучні потреби моєї нації мене ніколи не схвилюють. Добиватися якоїсь химерної мети — хіба це життя? Та щойно ця мета буде осягне-на, як для тих, хто для неї працював, настане фізична і духовна смерть. Адже так сталося з усіма талантами Німеччини, які, по суті, нічого не добились революцією сорок восьмого року... До кого ви звернетеся в Галичині у нашій справі?

— Кобилянський, Горбаль, Танячкевич, Шашкевич, Бар-вінський...

— Так. Кобилянський. Доросла дитина, яка ціле життя готує себе до життя. Наївний реформатор і наївний пророк з обличчям іконного Ісуса. Ідеаліст-фанатик і водночас холоднокровний діалектик... Кобилянський — переконаний українець, — ніколи, так би мовити, не служив чужим богам і готовий записувати рідною мовою навіть те, що їсть, хоч гігієніст, вегетаріанець, не визнає міцних напоїв і тютюну... Навряд чи подасть вам конструктивну допомогу цей пишноволосий позер. Хто її може подати? мені здається, синок Маркіяна Шашкевича. Кобилянський нам пошкодить передовсім своїм вільнодумством. Мені, наприклад, це дозволяється. А Кобилянському — ні. Нехай собі далі вірить у своє месіанство, нам потрібні люди практичного складу і темпераменту. Він нас засипле недолугими віршиками, а коли ми їх не надрукуємо, почне на всі боки скаржитися... Значить, передовсім Шашкевич, нащадок першого видав-ця-русина на ваших землях. Нам, пане Федькович, треба все точно зважити, бо wer sich zum Lamme macht, dem fressen die Wölfe41.1 ще порадьтеся з Танячкевичем. Це теж видавець... До речі, вас друкують "Вечорниці"?

— Майже в кожному випуску щось буває.

— Прекрасно! А до Драгоманова ви можете написати?

— Я для нього поки що не існую.

— Жаль. Нам потрібні будуть люди, які пропагують культурні і громадянські здобутки слов'янства в Європі. Буваючи в Лейпцігу, я зупиняюся у свого доброго приятеля видавця Гергарда. Він постійно публікує серію "Російська бібліотека , а редагує її російський емігрант Іван Го-ловін (до речі, в Росії засуджений заочно до каторжних

Вобіт). Ви що-небудь чули про збірник поезій Пушкіна і Шевченка, який вийшов друком у Лейпцігу? Федькович заперечливо покрутив головою і зітхнув.

— О Мати Господня! — в свою чергу зітхнув Нойбауер.— Ви знаєте Бюргера, Геббеля, Фішера, Вагнера, Келлера, Клейста, Фреиліграта, Гервега, Гельдерліна, Граббе, Бюхнера, якогось Нойбауера, не кажучи вже про Гете, Гейне і Шіллера, а про Шевченка і Пушкіна не маєте уявлення. Ну, нічого. Ми це якось виправимо. Die Toten reizen schnell42.

Федькович подумав, що сидить перед Нойбауером таким же громадянином землі — невігласом, як перед ним сидів Семен Нарівняк.

— Мені б дуже хотілося, — провадив Нойбауер, — щоб ви зосередили свою увагу на двох питаннях: програма і засади видання. Нині ніхто вже не вірить народовсько-про-світянським еманаціям. Так само сприймається абстрактний гуманізм. Часопис повинен серйозно працювати на зрілу свідомість читача, тільки тоді він дасть певну

користь, поверне ЛЮДСЬКІ ОЧІ Й СВІТОГЛЯД ДО ДІЙСНОСТІ.

Отже, відповідно треба буде розміщувати добір матеріалів. Провінційний рівень часопису мене не влаштує, та, мабуть, і вас теж. По всій Європі щойно прокотилися буржуазні революції, і вже буржуазна демократія зазнає нещадної критики. Нам треба буде тримати руку на пульсі доби і відкривати новим ідеям всі парадні входи. Я не залякав вас? — Нойбауер по-дружньому торкнувся Федьковичевого плеча і чогось внутрішньо засвітився. — Усе буде гаразд. Часопис друкуватиметься у моїй друкарні, німецький відділ я поведу, в газеті я не в змозі публікувати все, що надходить з Галичини і німецьких королівств, а ви, я цього абсолютно певен, швидко зорієнтуєтеся. Отже, всі побоювання даремні. Головне для нас — з перших випусків здобути престиж герба. Якщо не збанкрутуємо, то згодом і про книжкове видавництво поміркуємо.

— Бачу, — стиха мовив Федькович, — що все моє життя завдяки вам остаточно поділиться надвоє.

— Пане Федькович! Збагніть же нарешті, що ви потрібні своїм гуцулам не як жертва Гординського. Вони й без вас мають тих жертв досхочу. Ви їм потрібні як їхнє чоло і захисник. Мечі і списи ламаються, а слово живе вічно. Ми свідомі того, що не відкриємо нових земель, не створимо ні Гамлета, ні Фауста, але ми можемо успішно працювати під знаменами Дев'ятої симфонії, весь час наближаючи до цих знамен нові й нові покоління з їхніми новими потребами і претензіями.

— Спасибі за одвертість, пане Нойбауер. З вашого дому я піду іншою людиною, і, як мовиться, вроди, доле, на врожай. — Добре подумайте про все, намітьте собі план дій, але, Боже борони? не займайте ніяких позицій. Позиція — поняття оборонців і всіляких охоронців. Ми повинні вибирати плацдарми для наступу, якщо вже вдалися до військової термінології. Плацдарми для наступу! — повторив "блискучий німець".

Він увесь вечір був чарівний, Федькович застав його трохи зчужілого для світу, мовби занедбаного, в пантофлях на босу ногу і в довгій турецькій киреї, хоч при краватці на білосніжній сорочці і з перснями на товстуватих пальцях. Нічого в його вбранні не змінилося, та це вже не сприймалося, бо на кріслі сидів чи походжав по кімнаті апостол хвилюючої, дуже зрозумілої і доступної, та чомусь невловимої правди. А ще краще сказати: ніхто ту правду не міг осягнути. Нехай він осягнув її на словах, однак хоч словами, хоч дрібними справами її утверджував, а для посполу вона лишалася неясною мрією, весною літа, яких ніколи не буде. — Ви мені писали з Пешта, що перекладаєте "Пісню про Нібелунгів", — раптом перескочив на інше Нойбауер.